підписатись

Обробка... Обробка...
Orphus system
При використанні текстів або матеріалів сайту посилання на джерело обов'язкове.

Три роки тому графу “проти всіх» було знято з виборчих бюлетенів у Росії. Адже вона могла зіпсувати картину «повної одностайності російського суспільства»…

У зареєстрованому вчора законопроекті бютівець Валерій Писаренко пропонує виключити з виборчого бюлетеня графу «не підтримую жодного кандидата». І пояснює свою пропозицію таким чином: «Європейська практика свідчить, що такий крок сприяє заохоченню виборця до активного голосування та віддавання голосу за певного кандидата, адже неявка виборця на дільницю має практично такі самі наслідки для визначення результатів голосування, як і проставлення виборцем відмітки у графі «Не підтримую жодного кандидата”.

Давайте розберемося для початку з європейською практикою. Справді, Венеціанська комісія рекомендувала Україні прибрати з виборчих бюлетенів графу «проти всіх». Справді, такої графи немає в США, Великобританії, Німеччині, ще дев’яти країнах Євросоюзу. Натомість вона присутня на виборах у Вірменії, Білорусії, Киргизії. І це виглядає як переконлива ілюстрація необхідності якнайскоріше проголосувати за закон Писаренка. Щоб ближче присунутися до Європи та демократії.

Але чорт, як завжди, сидить у деталях…

Добре, коли є гідні кандидати в органи влади аж до найвищої посади в державі. У такому разі справді є потреба в кроці, що сприяє, за словами депутата Писаренка, «заохоченню виборця до активного голосування та віддавання голосу за певного кандидата». А якщо ситуація нагадує ту, яку описує Гортензіо в «Приборканні норовливої» Шекспіра: «Обмеженим є вибір поміж гнилих яблук»? Зараз стало зрозумілим, що реально у другий тур виходять Юлія Тимошенко і Віктор Янукович. Обидві кандидатури в автора цієї статті, м’яко кажучи, захвату не викликають.

Тому в лютому наступного року я постану перед дилемою: або плюнути на той другий тур і піти на лід ловити окунців на блешню, або спочатку проголосувати проти лідерів ПР і БЮТ, а вже потім зайнятися «смугастими розбійничками». Дилема ця збережеться лише тоді, якщо не буде прийнято проект Писаренка.

Молодий депутат, позичивши в Сірка очі, стверджує: «Неявка виборця на дільницю має практично такі самі наслідки для визначення результатів голосування, як і проставлення виборцем відмітки у графі «Не підтримую жодного кандидата». Це він хіба що про цивілізовану Європу каже, де вже давно забули про таке явище, як фальсифікація результатів виборів. На жаль, ми в цьому плані живемо не так у Європі, як у пострадянському просторі. А тут, як казав незабутній Йосип Віссаріонович, «важливо не як голосують, а як рахують».

У наших умовах якщо виборець не приходить на дільницю, його бюлетень часто-густо стає легкою здобиччю для тих нечистоплотних членів виборчкомів, котрі за певну мзду домальовують заповітні «галочки» навпроти «потрібних» прізвищ або політичних сил. І фальсифікують істинні результати виборів. Іноді – доволі суттєво. Позначка у графі «проти всіх» не дає змоги проробляти такі маніпуляції з бюлетенями.

Якщо в Україні прибрати графу «Не підтримую жодного кандидата», маніпулятори отримають додатковий «простір для маневру» – за оцінками відомого соціолога Ірини Бекешкіної http://www.stb.ua/newsv.php?item.31405 , «десь від 15 до 20% людей не влаштовують обидва кандидати». Тобто Тимошенко і Янукович. Бекешкіна також припускає, що кандидати побоюються ще одного чинника. Значна кількість тих, хто проголосує проти всіх, «буде певним вироком для нашого політичного життя, для наших політиків». Тому, мовляв, вони й хотіли б позбавити наших людей можливості висловити своє «фе».

Говорячи про «європейську практику», Писаренко мовчить про те, що три роки тому графу “проти всіх” рішенням Держдуми знято з виборчих бюлетенів у Росії. Невже керувалися міркуваннями «демократії» та «європейськості»? Великі сумніви беруть. До речі, рішення було прийнято відразу після того, як конституційний суд РФ дозволив під час виборчих кампаній вести агітацію проти всіх. Виникла ймовірність, що протестні настрої в суспільстві під впливом агітації опонентів Путіна та «ЄдРо» (тоді їх у російському політикумі було значно більше, ніж нині) знайдуть своє наочне вираження якраз у показниках цієї графи. Це могло зіпсувати картину «повної одностайності російського суспільства», яку так зворушливо демонстрували (і демонструють) тамтешні ЗМІ.

В Україні зняття графи «проти всіх» буде вигідним насамперед тим політичним силам, котрі вміють «працювати» (це такий евфемізм) з виборчими комісіями. А тут беззаперечним чемпіоном вважається БЮТ. Непряме свідчення непересічних умінь і навичок бютівців у цій «роботі» – значне розходження соціологічних показників та офіційних результатів на двох останніх парламентських виборах (до 8%).

Не дивно, що саме депутат від БЮТ висунув такий «європейський» законопроект. Але, схоже, шансів на проходження через сесійну залу в нього небагато. Навіть однопартієць Писаренка Микола Томенко вважає, що заборона щодо голосування проти всіх спотворює волевиявлення виборців. Віце-спікер згадав, як у 1999 році в другий тур вийшли Леонід Кучма та Петро Симоненко, і зізнався, що голосував проти всіх. “Я вважаю, що це право кожного: висловити незадоволення кандидатами, які вийшли в другий тур”, – додав він.

Проти проекту Писаренка виступили й депутати з інших фракцій.

Тому є сподівання, що численні українські виборці отримають можливість у другому турі сказати своє «фе» обом «гнилим яблукам» президентських перегонів-2010, якщо вони їх такими вважатимуть.

http://unian.net/ukr/news/news-343425.html

Валерій ВЕРЕМЧУК, голова ЛМО НРУ та Андрій КОРНАТ, голова оргкомітету ЛКО НРУ заявили під час Інтернет-марафону у «МЕДІАСТАР», що кожен громадянин України, який проголосував проти всіх чи не прийшов на вибори, повинен розділити відповідальність за перемогу Віктора ЯНУКОВИЧА.

– У Європі немає такої графи «Проти всіх» і мені тяжко уявити, що там така графа могла появитись. Громадянин має робити свідомий вибір та займати активну громадянську позицію. Я вражений тим, що заклики не йти на вибори були частиною політтехнології, яка була застосована на Західній Україні, щоб зменшити кількість голосів за Юлію Тимошенко», – наголосив Валерій ВЕРЕМЧУК.

– Нас здивувала позиція тих сивовусих «патріотів», які закликали не голосувати. Це люди, які мали величезний авторитет і вони почали закликати зайняти пасивну позицію? У часи Римської імперії громадян, які відмовлялись робити вибір позбавляли свого майна та виганяли з міста. Імена цих патріотів відомі. Це Ярослав Кендзьор, Богдан Бедрило, Ярослав Пітко, представники КУН та ВО «Свободи» та інші, – заявив Андрій КОРНАТ.

http://mediastar.net.ua/lviv/1859-kornat.html

Можна з упевненістю констатувати, що президентські вибори 2010 року відбулися. Передвиборча кампанія, від якої лихоманило протягом останніх декількох місяців усю країну, підходить до свого логічного завершення. Кампанія, що була схожа на парад суцільних обіцянок та взаємних образ, закінчується для переможців під акомпанемент яскравого феєрверку та ейфорії від здобутого на виборах результату, а для інших справді виглядає як “Пропало всьо!”.

Для мене особисто було дуже важливим, щоб вибори глави держави відбулися чесно і прозоро, відповідали чинному українському законодавству та міжнародним стандартам. Власне, головне завдання України на цих виборах полягало у складанні архіважливого тесту на демократію. І з цим іспитом, що приємно, український народ впорався на відмінно. Глава місії ПАРЄ Матіаш Йорші сказав: “Обидва кандидати повинні погодитись, що ці вибори були демократичними. Україна заслуговує на оплески”.

Якщо говорити про повторне голосування 7 лютого 2010 року, то мені неодноразово доводилось чути від пересічних громадян, що українці голосували не конкретно за кандидата на пост Президента, а проти одного з них, обираючи тим самим “найменше зло”. Часто-густо цьогорічні президентські перегони називали “Виборами без вибору”. Тому саме під час цього волевиявлення ми стали свідками того, як чимала кількість виборців поставили + у графі “Не підтримую жодного кандидата на пост Президента України”. Не покладаючи жодних ілюзій, сподівань та надій ані на Віктора Януковича, ані на Юлію Тимошенко, рекордні 4, 36 % голосів (дані опрацьованих 99, 95 %) українських громадян проголосували проти обох.

Віктор Янукович та Юлія Тимошенко вже не перший рік є активними та помітними фігурами в українській політиці, двічі обіймали посаду прем’єр-міністра, разом зі своїми партіями здобували пристойні результати на парламентських виборах. Громадяни вдосталь мали часу, щоб не лише проаналізувати попередню діяльність фіналістів виборчих перегонів 2010, але й розібратись у їхній сутності. Втома від перманентної політичної колотнечі та протистояння між Тимошенко та Януковичем із нищівною силою відбивали бажання в українців бачити когось із цього дуету на чолі держави. Проте українці – свідомі громадяни. Загартовані ще виборами в Радянському Союзі, коли в добровільно-примусовому порядку йшли на дільниці як на свято, співвітчизники віддавали належне виконанню свого громадянського обов’язку і, не зважаючи на тотальне розчарування у політиках, робили свій вибір.

Складність другого туру перегонів полягала у тому, що пересічний виборець повинен був обирати між знайомим і дуже знайомим, віддаючи тим самим свій голос за більш прийнятного для себе кандидата. Один політичний експерт на телевізійному ток-шоу сказав, що в першому турі українці обиратимуть по совісті, а в другому – керуючись здоровим глуздом. У першому турі нація мала змогу справді обирати з-поміж 18 кандидатів, підтримувати ту чи іншу програму, але вже у другому турі перед українцями стояло надважке завдання – голосувати за одного із двох кандидатів, які представляють вчорашній день. Саме через ці обставини виборці голосували “проти всіх”.

І ті відсотки, які здобули у другому турі Янукович та Тимошенко, свідчать далеко не про електоральну підтримку кандидатів, а демонструють, що одні виборці голосували за Віктора Федоровича, бо є яскравими противниками Юлії Володимирівни, а, у свою чергу, інші виборці, які не розділяли поглядів чоловіка, який почує кожного, віддавали голоси за жінку, котра невтомно працює.

Можливо, нам варто серйозно задуматися над зміною чинного українського законодавства у тій площині, що глава держави обиратиметься народом максимальною кількістю голосів виборців. За таких умов другий тур буде не потрібним. На мій погляд, переможець президентських виборів має запропонувати срібному призеру перегонів пост прем’єр-міністра, а бронзовому призерові – значну квоту в уряді. Розумію, що така схема виглядає дещо ідилічно, адже шлях до примирення після виборів є надзвичайно тернистим. Проте лише за умови подолання цього шляху можна буде говорити про консолідацію політичних еліт на благо національних інтересів України.

Розумію також і логіку лідерів перегонів в питаннях пропозицій посад кандидатам, що не увійшли до двійки лідерів, розумію і цих лідерів, які через ризики для свого політичного майбутнього (в парламенті, в місцевих радах) офіційно відмовлялися підтримувати своїх конкурентів. Не розумію лише одного: бажання влади заради влади і абсолютне небажання владою поступатися. Щоправда, ці мої «нерозуміння» лежать радше в площині моралі, аніж у площині «політичної доцільності».

Але повернемося до виборців, які у другому турі не підтримали жодного кандидата у президенти. Не пам`ятаю, але знову на одному з чисельних шоу я почув думку, що люди, котрі прийшли на вибори, але не віддали свої голоси нікому – є найобізнанішим прошарком нашого суспільства. Теза суперечлива. Я б назвав їх найвтомленішими. Вони знають, що прагнуть бачити у владі нові обличчя з прогресивними та актуальними для суспільства ідеями, і разом з тим переконані, що час для приходу такої генерації політиків ще не настав.

Соціологія свідчить, що на найближчих парламентських виборах ми станемо свідками проходження до Верховної Ради третьої сили, яка, на відміну від нинішніх парламентських партій, що перманентно блокують трибуну законодавчого органу, справді буде ініціювати та приймати важливі для країни закони. Я не знаю назви цієї сили, чи, можливо сил. Однак вірю, що вона (вони) з`являться. Принаймні, ми на Київщині докладемо до цього максимум зусиль.

http://blog.liga.net/user/kondruk/article/3659.aspx

А вот, представьте себе, если бы голосование «против всех» имело бы в качестве последствия простой результат – если большинство голосует против всех, то президента просто нет. То есть, нет его совсем и все. Страна до следующих выборов живет без президента.

Представим себе, что такое случилось и подумаем, как бы тогда развивались события. Конечно, без президента сначала стало плохо, потому, что все сразу же начали баловаться. Первыми начали баловаться депутаты. Формирование большинства, кандидатура премьера – бесконечное поле для веселых забав! Президента нет, кандидата на премьера вносить надо, а его нет, большинство формируй, как хочешь – сегодня эдак, а завтра так…В общем – красота! Правда, скоро выяснилось, что теперь и делишки прокручивать труднее. То есть, раньше, при президенте, делишки-то крутились, а баловство было для отвода глаз – чтобы не было ясно, кто какую шалость затевает и кто за что отвечает. Теперь, выходит, что начальства нет, и работать не с кем. Кроме того, до многих стало доходить, что и за них могут проголосовать против всех, если и дальше так пойдет. Ну, а этого допустить никак нельзя.

В общем, пришлось сформировать большинство, избрать премьера и министров. Ну, решили депутаты, теперь то мы точно побалуемся. Но опять вышла незадача. Привыкли депутаты, что можно какие хочешь законы принимать. Самые идиотские президент заветирует, остальные Кабмин проигнорирует. Зато в глазах народа можно беспрепятственно выглядеть борцом за это дело, ну и вообще – интересное выходило занятие. Теперь получалось так, что коль скоро закон принят, его и выполнять надо. Правительство, выходит, зависит от большинства, и если его законопроекты не принимаются, любой спросит – так что же, большинства у вас, выходит, и нет? А что вы тогда тут делаете? А может вам тогда против всех?

Поначалу, многие депутаты, попавшие в большинство, продолжали предлагать популярные меры, а большинство по привычке за них голосовало. Однако, после того, как министр А с криком «ты шо, идиот?» при большом стечении народа и телекамер напал на депутата Б и несколько раз оскорбил его действием, дела пошли несколько иначе.

Депутаты большинства поняли, что министры – это их непосредственные подельники. И если уж обделывать делишки и баловаться, то нужно это делать так, чтобы хотя бы издалека все это имело здравомыслящий и полезный для общества вид.

В общем, депутатам стало немного грустно. Кабминовские, глядя на это, решили, что теперь пришел их час. И правда, поначалу в Кабмин очереди стояли – каждый хотел, чтобы у соседа отобрали, а ему отдали. Так и делалось до поры до времени. Однако, раньше у Кабмина президент был. Точнее, его как бы и не было, он был где-то тут недалеко, но вполне мог оттуда дотянуться, чтобы приостановить решения Кабмина. Поэтому министры могли смело обещать народу все поделить по честному, у одних отобрать, а другим отдать, зная, что президент это дело все равно не пропустит. Испокон веков у нас так повелось, что главной работой премьера было доказать, что ему мешает работать президент, а мешает он потому, что боится, что тот, кто теперь премьер, сам станет президентом и будет вместо него мешать, тому, кто будет у него премьером. Все в это верили и ходили на выборы помогать премьер-министру стать президентом, чтобы мешать своему премьер-министру, который будет президентом после него. Все работало, все крутилось, люди на что-то надеялись, у них была цель, а тут на тебе – президента нет.

Да и депутаты большинства начали плохо себя вести – ловили по углам особо народолюбивых и щедрых на раздачу чужого министров, а с трибуны даже обещали им отставку, если они немедленно не прекратят вот это вот.

Но самое плохое случилось, когда сначала по одному по два, а потом целыми группами в Кабмин начали съезжаться начальники из регионов. Они толпились в коридорах, ели холодную курицу на подоконнике, сидели в приемных и смотрели грустными глазами на министров. Раньше они были как бы президентские, но, по конституции – кабминовские. Бюджеты, с одной стороны, они отдавали в Киев, с другой – из Киева получали. Да и избиратель, который против всех, он ведь, если разобраться, именно там живет. Очень нехорошо получилось. Пришлось что-то предпринимать. А ведь в такой ситуации, что не предпримешь – все плохо, ведь становится ясно, кто теперь кто и за кого тут против всех.

В общем, так и прожили до следующих выборов. Многие сказали, что все стало слишком просто, а потому скучно и неинтересно и больше они в политику ни ногой. «Раньше ведь как было? – сказал у трапа самолета один известный депутат – интрига была! Загадка! Поди узнай, кто виноват и что делать! А теперь у нас что? Спросит кто – кто тут у вас главный? Все знают – вон он сидит». Некоторые, наиболее перспективные, собрались и уехали помогать процветать Панаме. Ну, а остальные остались и работают. А о президенте и забыли как-то.

http://blog.liga.net/user/zoloto/article/3652.aspx

Так называемые «политтехнологи» их называют «протестным электоратом» или «социологической погрешностью». Представители того или иного кандидата – «страусом, пытающемся спрятать голову в бетон». Но, как бы там ни было, результаты второго тура показали — для 4,36% процентов избирателей два финалиста не представляли никакого интереса. Даже не смотря на все их PR-ходы.
Впрочем, то, что старые «актеры», пытающиеся играть роли невинных Ромео и Джульетты, надоели всем, было видно по результатам и первого тура. Впрочем, в психологии наших сограждан во многом остались принципы детских игр в немцы и Штирлицы». Или, скорее, принцип Портоса… «Я дерусь…Потому что я дерусь!».

У каждого, проголосовавшего «проти всіх» были свои аргументы. Но, даже сравнив с результатами выборов 2004 года, заметим — украинцы ждут новые лица в политике. По данным ЦИК Украины, в 2004-м только 2,34% граждан проголосовали против претендентов на пост Президента. Приблизительно столько же было и в 1999-м, когда в предвыборном ринге встретились «чемпион» Леонид Кучма и «вечный претендент» Петр Симоненко. Впрочем, экскурсы в историю – лишние. Сейчас — только факты. Согласно данным, опубликованным в «Газете по-киевски», среди регионов, где граждане проголосовали « против всех» лидирует Полтавщина. В Полтаве, Шишаках, Лубнах, Пирятине, Кременчуге, Комсомольске число проголосовавших « против всех» превысило 5%. То же самое наблюдалось и в районах — Полтавском, Пирятинском, Котелевском, Кременчугском, Новосанжарском, Кобелякском, Диканкськом. За свободолюбивыми полтавчанами следует Днепропитровщина (жители 10 городов и областных центров проголосовали против всех) и Киевщина (включая столицу и город энергетиков Славутич, проголосовали жители 7 райцентров). На западе Украины более 5% избирателей голосовали только в областных центрах. На Юге- Первомайск Николаевской области Херсон и Новая Каховка (Херсонская область) и Большая Ялта (АР Крым). Кстати, удивительно, но единостайными за определенного кандидата был Донбасс. То ли солидарность «за земляка», то ли иные административные причины подействовали, но избиратели в тех регионах не особо восприняли идею голосования «против всех». В Житомирской области более 5 % голосовавших идею появления новых лиц на высших государственных постах поддержали в самом областном центре, в Бердичеве, Коростене и Новоград-Волынском. На Одещине — в самой «жемчужине у моря» а также в Белгород-Днестровском, Беляевке и Измаиле. В Запорожской области только жители областного центра высказались за появление новых лиц в политикуме. На Харьковщине — в «городе студентов» и в областном центре Валки. На Сумщине – в 7 райцентрах (Шостка, Глухов, Конотоп, Ромны, Лебедин, Ахтырка, Недригайлов).

Впрочем, вариантов возможно было бы еще больше. Но…Пресловутый «админресурс». Не смотря, с какой политсилы он бы не применялся, все-таки влияет на статданные. Впрочем, даже не смотря на все ухрещения политрекламистов, граждане понимают, что сила не в левых, не в правых…Сила в третье силе, которая изменит старые правила игры. Игры, в которой они будут победителями…

http://blog.liga.net/user/vnozdrachev/article/3673.aspx

Ще Іван Франко застерігав: голосуючи за менше зло, ти вибираєш зло.

Письменниця Оксана Забужко ще перед виборами зайняла тверду позицію голосувати у другому турі проти обох кандидатів. Пояснила її шістьома причинами:

По-перше, країна стоїть на порозі гуманітарної катастрофи. Як усякий інтелектуал, я називаю стратегічні проблеми. Далі має бути менеджерська ланка, що має перекладати їх на рівень конкретних практичних справ. Але оця ланка у нас абсолютно відсутня. Бо ще за Сталіна знищили культурний шар, який із кінця ХІХ століття. будив націю просвітництвом. Після цього українці залишилися з дуже поганою освітою. І так триває досі. Менеджерська ланка ніяк не може нарости. Звідси — криза еліт. Моє покоління стоїть біля стерна і не справляється з країною — ні в політичному сенсі, ні в громадянському.

По-друге, я не знаю, хто захистить мій вибір — за Україну, але проти обох кандидатів? Іван Франко застерігав: голосуючи на менше зло, ти вибираєш зло. Хто забезпечить моє право не вестися на теорію ”меншого зла” й
мільйонів українців.

По-третє, основна маса населення досі не знає виборчого законодавства, не має так званої освіти виборця. Чула від знайомих, як одна жіночка допитувалася, як досить повикреслювати прізвища кандидатів, щоби проголосувати проти всіх? Як же вона здивувалася, коли почула про третю графу!

По-четверте, свобода слова у нас – це свавілля. Люди користуються нею, як мавпа мікроскопом. Вірус цілковитої безвідповідальності люди підхопили у політиків. Через це не маємо правової держави.

П’яте: ми абсолютно бездарно розпорядилися п’ятирічною форою після Майдану — вся країна. ”Сцена” пішла в інший бік. І механізму контролю за нею не було. Нині бенкет хижаків при владі добігає кінця — вже нічого не залишилося. Те, як між собою зчепилися два кримінальні клани — це їхня агонія. Схоже на Римську імперію часів занепаду. Тільки там процеси тривали століттями, а в нас час стиснувся до років.

Шосте: для мене моральна вартість поразок значно вища за вагу перемог. Із цього я вирахую шанси країни вижити.

http://gazeta.ua/index.php?id=326697

Схоже, Майдан цього року перенесли з холодної площі в затишну ЖЖшечку. Причому якщо в крані нема води – винні не ті, хто проголосував за Яника, і навіть не та третина, що просто не прийшла на вибори – а ті 5 або 6 відсотків виборців (дані екзит-полів варіюються), які проголосували проти обох кандидатів.

Найлаконічніше, та з властивою йому тонкою іронією, позицію Юлефанів у ЖЖ виразив у своїй пародії nemyrych: “БЄДА БЄДА ОГОРЧЄНЬЄ. Кажуть, Янукович збирається чи то Сталіна чи то Лєніна чи то оживити чи то клонувати, шоб спитати їх як навести порядок з бендерами на заході. ПРОДАЛИ ВОЛЮ ПРОПИЛИ ДОЛЮ ПРОТИВСІХИ КЛЯТІ!”

kotyhoroshko – із тих, кого пародіюють: “Екзіт пол показує, що противсіхи зробили Яника президентом. Безпрецедентна кількість голосів «проти всіх», переважна більшість з яких є колишнім електоратом Тимошенко, зробили Януковича президентом.

Хоча є ще шанс – всі попередні вибори показували, що в екзіт-поли недодають Тимошенко десь до 2-2,5%. Електорат в неї специфічний. Скритний

Можна привітати всіх Противсіхів з тим, що до керівництва України повернуться Азарови, Табачники, Фірташі, Ківалови.

Можна багато чого говорити про погану Тимошенко, але ймовірність того, що це були останні вільні президентські вибори, досить висока. Команда Януковича вже за 2 місяці буде мати повну владу в країні:

– Президент

– Премйер

– більшість у ВР

– СБУ

– Прокуратура

– Міліція

– Суди

СЛАВА ПРОТИВСІХАМ!”

Після коментарів про те, що не треба приписувати до лохторату Тимошенко тих, хто від неї ригати хоче, Котигорошко вирішив зробити поправку:

Upd.: Невелика поправка щодо “колишнього електорату Тимошенко”.

Мав на увазі те, що противсіхи переважно є колишнім електоратом помаранчевих. Тому це люди, які за Яника в своїй більшості ніколи б не проголосували (хоча є й такі, що тяготіють до Яника). Тому багато з них робили вибір не між “Яник-Тимошенко-противсіх”, а “Тимошенко-противсіх”.

Відповіді з боку “противсіхів” або й просто більш адекватних людей незалежно від вибору – приблизно такі: “Вперше в історії країни маємо президента меншості. Кризи у нього будуть як були у всіх інших президентів. Далі пояснювати, сподіваюсь, не треба (див Кучма 2000).

Ті, хто були проти всіх не належать Тимошенко! Краще б вона не лякала громадянське суспільство своїми інтимними політичними зв’язками з Медведчуком і йому подібними.”

“юсюсюсю, шо за ссание кипятком”

Shuher_smit пише: Шановний елєкторат БЮТєрічкі, який зараз так технічно нависає на “противсіхів”, звертаюся до вас.

Не “противсіх” винні, а сам штаб винен. Бо у вас, як в приказці – “хто всрався? невістка”.

Треба було не з “противсіхами” воювати, а з явкою в лояльних областях. ЯВКА У ВАС ЯКА? ГА?

Самі все просрали, зате найшли крайніх. Люди зробили свій вибір.

Голосуйте серцем, тоді ручки з чорнилами, що зникають, вам не загрожують. Закріпіть союз кров’ю”.

Ну і ще posmixator: “Якщо би проти Януковича виступав якийсь інший кандидат з меншим рівнем одіозності, то цей пітекантроп ніколи не став би нашим президентом. Готовий ствердити: саме Юля виступила фактором мобілізації “голубого” електорату, винятково зручним візаві для Віктора Федоровича.

Це – раз. А два – це те, що до “противсіхів”, як мінімум, треба дораховувати і тих “помаранчевих”, хто не прийшов на вибори, кого уже давно втомила внутрішньопомаранчева гризня.”

http://infoporn.org.ua/2010/02/09/oglyad_zhzh_protyvshy__yuleboty

Всего лишь пять процентов изо всех,
Всего лишь пять – ничтожно это мало,
Всего лишь пять – заткните в пасти смех,
Всего лишь пять – кому противно стало!

Пусть остальные – рабская толпа,
Холопов тысячи ждут кнут и пряник,
Пусть «биомасса» – злобна и тупа –
Мы не такие – нам не надо нянек!

Пусть без божка – не могут холуи,
Без поклонения – им жизнь не в радость,
Готовы вольности продать свои –
Им чечевицы вкус – как мёда сладость!

Не может стадо – жить без пастуха,
Без пахана – шестёрок мелких стая,
Пусть «биомасса» – злобна и глуха,
Мы не такие – нам противно стало!

Всего лишь пять, а быдла – легион,
Всего лишь пять – кому ценна свобода,
Нас пять процентов – целый миллион,
Мы не рабы – казацкого мы рода!

http://www.rtkorr.com/news/2010/02/08/98194.new

«Проти всіх» – ця позиція в цьому другому турі виборів не мала жодного значення, оскільки вона жодним чином не вплине на кінцевий результат. А з іншого боку – це була можливість створити ілюзію демократії. Так вважає соціолог, президент українського фонду «Громадська думка» Володимир Подгорнов. Про це він заявив під час круглого столу в рамках Інформаційного марафону «Президентські вибори – 2010».

«Це ілюзія демократії: давайте всією країною висловимо свій протест проти всіх і тоді влада зміниться і в нас не буде Президента, чи буде третій тур, чи залишиться Ющенко. Але це дуже слабка мотивація, щоб голосувати «проти всіх», – додав соціолог.

Він додав, що в першому турі виборів теж прогнозували великий відсоток голосів, який не підтримав жодного кандидата, але ж цього не відбулося. «Я не думаю, що сьогоднішня поляризація на свій – чужий, привабливий – непривабливий – всі ці речі розбили людей на два табори. Насправді ж, вважаю, активність виборців дещо більша, ніж в першому турі. Значить, людей щось мотивувало йти на вибори. Політичного забарвлення, на жаль, це «проти всіх» не прийме», – наголосив Подгорнов.

Водночас, політолог, директор Центру з інформаційних проблем територій Петро Жук вважає, що позиція «проти всіх» насправді має значення і показує, скільки людей побачили безглуздість всього цього процесу, висловили те, що їх така ситуація не влаштовує. «Набагато менше значення має, хто з цих двох кандидатів виграє ці вибори. Бо, і один, й інший – це представники старих олігархічних кланів», – наголосив Жук. І додав, позиція «проти всіх» є ворогом і Тимошенко, і Януковича, – це вороги їх системи.

http://zik.com.ua/ua/news/2010/02/07/215722

Друзі, в обставинах, що склалися, єдине, що може завадити Януковичу стати Президентом, бо будемо відверті у Тимошенко дуже мізерні шанси,

А зараз уважно. В українському інеті дуже поширені настрої голосувати “проти всіх”. Аргументи, що це грає на руку “тупому важкому предмету” не діють, бо розбрат серед колишніх помаранчевих досяг такої стадії, що вони, дійсно, тільки перед розстрілом об’єднаються.
А зараз розклад, що станеться при голосуванні “проти всіх”

Спочатку закон:

ч.16 ст.86

Якщо до бюлетеня для повторного голосування було внесено дві кандидатури, обраним Президентом України за підсумками повторного голосування вважається кандидат, який за підсумками повторного голосування одержав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Тобто, скільки би людей не проголосували, в цьому випадку, “проти всіх” перемагає той, хто набере відносну більшість. Якщо, наприклад, 70% тих хто проголосував поставлять галочку напроти “проти всіх”, то долю виборів вирішать 30%, які голосували за якогось з кандидатів. І при сьогоднішньому розкладі ясно хто переможе.

Але в законі передбачена ще одна можливість:

п.17 ст.86

Якщо до виборчого бюлетеня для повторного голосування було включено лише одну кандидатуру, кандидат вважається обраним Президентом України, якщо він одержав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Тобто ясно, тільки в цьому випадку голосування “проти всіх” зупинить прихід Януковича до Влади.
І тільки такий варіант зможе об’єднати всі проукраїнські, націонал-демократичні сили.Голосування від зворотнього, не за когось, а проти когось.

До речі, в Харкові, під час перших вільних Виборів 1989 року у СРСР, такий варіант спрацював. Кандидат від КПСС не отримав 50+1 голос, бо більшість проголосувала проти всіх і були призначені перевибори, на яких тоді переміг редактор “Огонька” Віталій Коротич.

Зараз справа тільки за малим, щоб Юлія Володимирівна тверезо оцінила ситуацію, та зняла свою кандидатуру після оголошення результатів голосування у першому турі, десь за тиждень до 7-го лютого.
Тільки питання, що може спонукати її піти на це?

http://lukasch.livejournal.com/30642.html

Розповсюджена у пресі заява від об’єднання національно-патріотичних сил Львівщини має викривлений зміст і не відповідає дійсності. Про це сьогодні, 29 січня під час прес-конференції у Львові заявила одна з підписантів заяви, голова Львівського обласного відділу Союзу Українок Ольга Пастушенко

Ольга Пастушенко розповіла, що 28 січня у ЗМІ було оприлюднене звернення об’єднання національно-патріотичних сил Львівщини, яке приймалося на зібранні 25 січня. Серед підписантів стояло і прізвище голови Львівського обласного відділу Союзу Українок.

“Пропозиція щодо заклику поставити у бюлетні відмітку „не підтримую жодного кандидата” викликала бурхливу дискусію. Як результат – присутні на зібранні проголосували лише за заклик до виборців прийти на вибори. Проте рішення про заклик до українського виборця поставити відмітку у графі „не підтримую жодного кандидата” не голосувалося”, – заявила Ольга Пастушенко.

Однак у пресу потрапила заява вже іншого змісту, підписана прізвищами людей, які були присутні на зібранні. “Громадські організації тим і відрізняються від політичних партій, що рішення у нас приймаються колегіально. Саме на таких засадах Союз Українок працює уже 90 років. Битву за збереження національної ідеї на наступні п’ять років у першому турі не вдалося виграти. Але це не означає, що українці мають втратити глузд, і привести до влади Віктора Януковича. Адже позиція „моя хата скраю” глибоко суперечить свідомій громадянській позиції”, – заявляє Пастушенко, яка повідомила що відкликає свій підпис під закликом до виборців не підтримувати жодного кандидата.

“Наше жіноцтво у день вибору керуватиметься не чужими політичними амбіціями, а турботою про майбутнє наших дітей, про збереження національних надбань, про європейський вибір розвитку держави. Я переконана, що жодна із союзянок не віддасть свій голос за кандидата у Президенти, який публічно принижує суспільну роль жінки, – зазначає голова Львівського обласного відділу Союзу Українок. – У першому турі із загального числа виборців жіноцтво становило близько 60%. Я вірю у мудрість Галицької жінки!”

Нагадаємо, 28 січня районні газети Львівщини надрукували так звану „заяву об’єднання національно-патріотичних сил Львівщини”, у якій лунають заклики прийти на вибори 7 лютого та проголосувати проти обох кандидатів. На озброєння була взята позиція чинного президента Віктора Ющенка, котрий закликав не йти на вибори 7 лютого або голосувати проти обох кандидатів.

Саме така заява була розіслана редакціям районних газет. Заяву нібито підписали Юрій Шухевич, Борис Возницький, Іван Гель, Олесь Гуменюк, Ольга Пастушенко та інші.

http://www.intv.ua/article/185120/

«Якби Юлія Тимошенко не вийшла в другий тур, я б ніколи не підтримав Віктора Януковича і в жодному разі не голосував би «проти всіх».

19 січня Верховна Рада України, за безпосередньої ініціативи Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, прийняла закон про студентське самоврядування. (Його автори — члени фракції БЮТ у парламенті – Наталя Королевська, Андрій Шевченко (журналіст) та голова Всеукраїнської організації «Батьківщина молода» Євген Суслов). Цим документом, як ніяким іншим, розширено студентські повноваження, права та функції. Згідно нього, органи студентського самоврядування отримують фінансування у розмірі не менше 0,5 відсотка від спецфонду вищого навчального закладу, також встановлена квота (не менше 10%) представництва студентів у колегіальних (вчених радах) вищих навчальних закладів усіх рівнів. Далі – найпрогресивніше – виключно за згодою органу студентського самоврядування адміністрацією ВНЗ приймається рішення про: відрахування з Вузу; призначення проректора (заступника декана), який відповідає за роботу зі студентами; заселення та виселення з студентських гуртожитків; затвердження нормативних документів з питань студентських містечок та гуртожитків; інші можливості впливу на адміністрацію навчального закладу.

Інформація для роздумів. За даний законопроект проголосували: Блок Юлії Тимошенко – 148 депутатів, «Наша Україна – Народна самооборона» – 63, Блок Литвина – 20, позафракційні – 1, Партія регіонів – 0, комуністи – 0.

Здавалось би, нарешті, студенти отримали реальні права та повноваження у своїх навчальних закладах. Але…На розмову Микола Зелінський, (громадсько-політичне досьє: депутат Івано-Франківської обласної ради від фракції БЮТ, 2002 року очолив обласну організацію «Батьківщина молода», з 2009-го є її почесним головою та членом правління Всеукраїнської структури), прийшов без звичного, оптимізму.

— ???

— А чим тішитись, коли сьогодні існує реальна небезпека скасування цього вкрай важливого для українського студентства закону… Розуміючи, що студенти, в переважній більшості, віддали перевагу кандидатам від демократичного табору, Янукович намагається дати політичного хабара ректорам вищих навчальних закладів.
Ректори отримали гарантії, що в разі обрання Президентом, Янукович скасує Закон про студентське самоврядування та відмінить зовнішнє незалежне оцінювання при вступі до вищих навчальних закладів.

В рамках виконання цих зобов’язань, Партія регіонів під керівництвом Януковича не дала жодного голосу за студентський закон у парламенті, а його команда публічно декларує потребу у поверненні до вступних іспитів.

— Виходить так, що під загрозою не тільки новоприйнятий закон, а й зовнішнє незалежне оцінювання знань, простіше – тестування, яке тільки лиш прижилося і, на щастя, для більшості молодих людей стало нормою для вступу у вищі школи?

— А це не є таємницею. Віктор Янукович відкрито заявив про те, що в разі обрання його Президентом, він відмінить тестування. А це означає, що ми повернемось до ганебної практики вступу до Вузів за хабарі. І біда не втім, що платитимуть багаті, прикро те, що мудрим дітям з незаможних сімей знову буде заказано дорогу до університетів та інститутів. Про введення обіцяної другої російської мови взагалі абсурдно говорити. Не суджу старше покоління зі Східних, Південних, Центральних областей України. Вони виросли, життя прожили з цією мовою. Але ж молодь за останні роки усвідомила, що українська, в першу чергу — це шлях до вищої освіти, під неї танцюють, нею співають навіть репери. Вона тільки набула модного, нехай і так, статусу в елітних та бізнесових колах. І на тобі – назад в невизначені 90-ті минулого століття. Виходить, що все те, що з кров’ю так тяжко виборювалось славними українцями і що зовсім недавно, всього якихось п’ять років тому, вистраждалось, виборолось і виболілось уже нами – коту під хвіст?

— Але є сили, які завжди протидіють цьому. У нас на Прикарпатті – наша гордість – молоді люди…

— Так, молодь Івано-Франківщини, на фоні всієї України, завжди вирізнялась активною громадською позицією щодо усіх державотворчих процесів у країні. Ніколи ми не стояли осторонь, а навпаки, завжди були серед перших. Першими виїхали до Києва і взяли участь у «Революції на граніті» на початку 90-х, першими розбили намети на Помаранчевому Майдані. Ніколи не забуду той час. Усі були разом, без огляду на політичні сили – «Батьківщина молода», «Собор», «Пласт», «Молодий Рух», молодіжне крило «Нашої України», безліч молодіжних громадських, спортивних організацій — усі були, як одне ціле у своєму прагненні до змін і підтримці єдиного кандидата від національно-демократичних сил. До нас тоді не пристали тільки молоді комуністи.

— Це вже минуле, а сьогодні?

— Мені прикро і боляче спостерігати за тим, що нині відбувається у молодіжній політиці Прикарпаття. І це в той час, як в більшості областях Західного регіону України молодь згуртувалась, прийняла спільні звернення до ровесників стосовно об’єднання навколо єдиного проукраїнського кандидата у Президенти Юлії Тимошенко. А у нас молоді люди розрізнені, як ніколи. Багато лідерів знаю особисто, вважаю їх своїми друзями, скільки всього робили і проводили разом, і бачу, спілкуючись зараз з ними, що вони зайняли нейтральну позицію стосовно виборів Президента у ІІ турі. В голові не вкладається. Ну що це за вибір – не йти голосувати, або голосувати «проти всіх»? З одного боку, розумію, що це є тиск і «зомбування» їхніх старших побратимів по політичних силах. Але у всьому є межа. Не можна через надмірні амбіції окремих політичних лідерів перекреслювати своє майбутнє.

«Проти всіх» – злочин. У житті суспільства та нації така позиція не можлива. Істинні патріоти не відсторонюються від проблем та загроз, бо люблять своїх дітей, родину, вулицю, село, край. «Проти всіх» можуть бути тільки нелюди, які сидять у хатах та ненавидять своїх сусідів та весь світ. Ми, галичани, з нашими національними ідеями, духом, поглядами, віросповіданням, зрештою, принципами і вихованням не є такими. Але хто з двох кандидатів допоможе нам це все не тільки зберегти, а й утверджувати далі?

— З огляду на політичну силу, яку ви представляєте, звісно, це — Юлія Тимошенко. Тому будь ласка, коротенько найсуттєвіші кроки вашого кандидата стосовно поліпшення життя саме молодого покоління.

— Почну з вищезгаданого прийнятого закону. Представники фракції БЮТ подали його у Верховну Раду ще 2007 року на виконання зобов’язань перед студентами, викладеними в передвиборчих програмах партії «Батьківщина». Три роки даний законопроект наштовхувався на депутатський спротив, і став дуже показовим в плані «підтримки» деякими політичними силами розвитку демократії на ділі і на словах. Стосовно студентських стипендій, то саме за двох прем’єрcьких термінів Юлії Володимирівни вони виросли з 90 грн. до 530. Уже зараз Уряд Тимошенко наполягає на ухваленні закону, згідно з яким підприємства, які братимуть на роботу молодих людей, звільнятимуться від оподаткування. Окрім того, Кабмін продовжує реалізацію державної програми забезпечення молоді житлом. Кожна сім’я, в якій є хоча б одна працююча особа, матиме можливість взяти кредит на придбання житла без першого внеску, не більше, ніж під 5 відсотків річних.

— Що будемо мати за іншого розкладу?

— Маєте на увазі Віктора Федоровича. Це — друга державна російська мова, подвійне громадянство, засилля церкви Московського патріархату, продана росіянам «газова труба», Російський чорноморський флот у Криму, закритий шлях до Європи,забуття національних героїв, історії, культури, традицій. Продовжувати далі?

— Думаю, що досить. Краще скажіть кілька слів для юнаків та дівчат Прикарпаття.

— Не закликаю, а швидше прошу. Прийдіть 7 лютого на виборчі дільниці і проголосуйте як розумом, так і серцем, зрештою, і вухами, і очима. Не піддавайтесь на провокації. Не продавайте своє майбутнє за сотню-дві. Повірте, що сьогодні кожен ваш голос важливий, як ніколи. Особисто, я, якби Юлія Тимошенко не вийшла у ІІ тур виборів, ніколи не підтримав би Януковича, але в жодному разі не голосував би «проти всіх».

http://bm.org.ua/article/show/alias/news/article_id/1897

Питання непросте. Зважаючи на те, що ті, за кого хотілось би голосувати – не пройдуть, а ті, що гарантовано пройдуть – не викликають жодного бажання за них голосувати; дехто із знайомих і близьких категорично відмовляється йти на вибори взагалі, а інші погоджуються хіба що “проти всіх”; і взагалі, задовбали ці вибори, політика, все!

Останнім часом про це написано чимало. Є й достатня кількість прокламацій “Я голосуватиму за…”, “Я заб’ю!” і т.п. Якщо ж ви досі не змогли поставити крапку у роздумах на цю тему, вам, можливо, допоможе розуміння кількох простих речей.

Голосувати треба.

Голосувати – ваш обов’язок перед суспільством (не плутати з державою). Відмова голосувати – дезертирство. За яке в Україні, – на відміну від деяких інших країн, – не карають, але й честі воно вам, їй-Богу, не зробить.

Якщо заклики до сумління на вас не діють (або ж викликають протидію), подумайте про інше: не голосуючи, ви даєте всім іншим людям право вирішувати за вас, хто керуватиме державою. Зокрема й тим, кого поженуть на виборчі дільниці, як худобу, і покажуть пальцем, де ставити хрестик. Зокрема й тим, хто візьме за “правильний” голос 10 гривень, і тим, хто братиме участь у “каруселі”. І тим, хто підтримує тих, кого вам зовсім не хотілось би бачити у Верховній Раді та уряді. Ви офіційно наперед погоджуєтесь із їхнім вибором.

Відмовляючись голосувати, ви знімаєте з майбутньої влади і/або опозиції відповідальність особисто перед вами як громадянином України. І те, що ваш малесенький голос – крапля в морі, в цьому випадку абсолютно нічого не значить. Бо, повторюся, не існує ні колективної відповідальності, ні колективної чесності, ні колективної совісті – лише ваша власна.

Для тих, хто не любить патетики: голосувати “проти всіх” – краще, ніж не голосувати зовсім, бо ви, принаймні, точно знаєте, що якісь махінатори на дільниці не поставлять галочку замість вас на користь якоїсь гидоти, заробивши таким чином кілька гривень. Але:

“Проти всіх” – це “за всіх”.

Зазвичай голосування “проти всіх” – такий собі індивідуальний демарш, мовляв, задрали ви мене всі без винятку!!!!! Або пояснення може бути і спокійнішим: мовляв, таки справді нікого не підтримую.

Але. 450 місць у Верховній Раді діляться пропорційно між політичними силами, які набрали більше 3% від загальної кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. “Проти всіх”, нагадаю, політичною силою не є.

Голосування “проти всіх” мало б якийсь сенс у тому разі, якби частина місць у ВР, пропорційна кількості голосів, відданих за пункт “проти всіх”, залишалась порожньою. Тоді люди, які не підтримують жодну з політичних сил, мали б хоч якийсь вплив на політичну ситуацію: менше мандатів – важче зібрати просту і конституційну більшість…

Але зараз ситуація така, що, голосуючи “проти всіх”, ви, знов-таки, даєте довіреність усім іншим виборцям визначати склад Верховної Ради замість вас.

Голосувати за непрохідну політсилу – якщо ви вподобали якусь із них – краще, ніж “проти всіх”, бо ви, принаймні, робите людям приємно. Хоча досвід показує, що навіть найгірший результат на виборах не заважає партіям успішно продаватися і брати участь у наступних :) Утім:

Малі, або ж позапарламентські, або ж непрохідні – на жаль…

Перед виборами 2006 року я болісно визначався, за кого голосувати: за політичну силу з сумнівними шансами, але цілком мені симпатичну, або ж за ту, чий успіх був гарантований, але з багатьма “але”. Кілька разів я схилявся то в один, то в другий бік, поки нарешті в день голосування не вирішив кинути монетку просто на виборчій дільниці. Випала “мала” політсила. Вона не пройшла і навіть не наблизилась до 3%, що мене, звісно, засмутило. Проте незабаром, коли “велика” партія аж побігла в ім’я національної єдності порушувати передвиборні обіцянки, домовляючись із ідейними ворогами, я подякував долі за те, що врятувала мене від такої ганьби – бути відповідальним за зраду.

І все ж. Мені дуже не подобаються цинічні заяви представників “великих” політичних сил: мовляв, не розпорошуйте свої голоси, віддавайте їх за нас, “прохідних”! – так і кортить зробити їм на зло. Але життя показує, що щоразу до ВР проходить навіть менше партій і блоків, ніж прогнозують соціологи. Цього разу “прохідних” також 4-5. Це ті політичні сили, які, спираючись на харизму своїх лідерів, багатство спонсорів та впізнаваність брендів, зуміли завоювати і зберегти підтримку (коректніше буде сказати – готовність голосувати “за”) значної частини виборців.

Нарікати на незмінність “облич у владі” можна хіба від нерозуміння темпів історичного плину. Склад “вищої ліги” міняється досить динамічно: у порівнянні з 2002 роком деякі з “мажорних” партій у 3-4 рази збільшили свій електоральний капітал, інші ж втратили до 80%! Мине ще 10 років, і навряд чи ми побачимо при владі когось із сьогоднішніх улюбленців долі… Це я до того, що ситуація з “монополізацією” реальної політики кількома силами не така вже й несправедлива; існує певний природний добір, який відсіює слабші партії й дозволяє сильнішим показати себе. Ті ж з обраних, чиї дії занадто відверто розходяться із словами, які дозволяють собі робити протилежне обіцяному або не робити нічого, годуючи народ демагогічними відмазками – будуть покарані наступними виборами.

Якщо для вас важливий сам факт голосування – голосуйте за непрохідних. Якщо вам важливо вплинути на політичну ситуацію – голосуйте за прохідних, бо, на жаль, зараз лише зміна “помаранчево-блакитної” пропорції може потягти за собою якісь зміни у суспільстві. Грубо кажучи, голос за непрохідних – це копійка, кинута у фонтан на щастя, а голос за прохідних – та сама копійка, інвестована в підприємство, нехай не дуже надійне.

Як зробити вибір між меншими злами.

Вони не однакові – це точно. Кожна з кількох головних політичних сил має свій “бекґраунд”, свої цілі, свої групи підтримки в суспільстві, свої “вотчини”, свій бізнес. Принаймні, визначитись, чи хочете ви, щоб чинна виконавча влада залишилась ще на 5 років, чи волієте бачити в Кабміні інших людей, не так уже й важко. Також неважко окреслити коло основних запитів до влади та її бажаних (конкретних! Про “подолання корупції” та “комплексні реформи”, напевно, нагадувати не треба) дій та рішень; а також скласти списочок небажаних дій і рішень, яких вашим обранцям робити не треба . А тоді уважно, спираючись не на “програми” і передвиборні обіцянки, а на досвід та знання про лідера і впливових представників кожної з політичних сил, проаналізувати, який вибір найменш шкідливий.

Ось тут ви можете побачити приклад серйозної підготовчої роботи, проведеної професійним виборцем для того, аби остаточно визначитись, за кого з “великих” голосувати. Звісно, вам не обов’язково повторювати цей подвиг, але серйозно зважити всі плюси і мінуси варто. Продивитися списки, згадати ключові ідейні догми головних політичних сил, які їм, принаймні, нелегко буде зрадити. Вкладайте свій голос у тих, хто менш імовірно вас обмане.

В усякому разі – не голосуйте вдруге за тих, кому ви вже довіряли свій голос, і хто зрадив ваші інтереси та порушив свої головні обіцянки. І якщо це станеться знову – не голосуйте за тих, кому віддасте голос цього разу.

Якщо ж зовсім тяжко – зверніться до монетки :) Як збираюся знову зробити я.

http://450.org.ua/column.php?aid=4

Голосування проти всіх або неучасть у виборах є сприянням в перемозі Віктора Януковича, « який приведе до влади патологічних україноненависників». Про це йдеться у передвиборчому зверненні колишніх політичних в’язнів до патріотичного налаштованих співвітчизників, які підкреслили прихильність до української національної ідеї.

«Голосування «проти всіх» або «принципова» неучасть у виборах автоматично відкриває шлагбаум для проходження на владний Олімп саме Януковича. І тоді він зі спокійною совістю візьметься за виконання своєї передвиборчої програми, суть якої сконцентрована в гаслі “Україна для людей”. Тобто – людей Януковича – зажерливих хапуг, кримінальних злочинців, патологічних україноненависників», – йдеться у листі 22-х дисидентів радянських часів, які представляють різні регіони України.

Вони закликають «всіх чесних земляків, українців-патріотів і пересічних громадян, спокушених “братніми” обіцянками підкуплених товстосумами горлохватів чи збитими з пантелику деякими надміру запопадливими “націонал-демократами”, не допустити чергової ганьби й наруги над собою – остаточного пограбування та брутального приниження національної і людської гідності».

Натомість, політв’язні вважають, що «надію на сприяння українському національно-державному відродженню й піднесенню подає другий претендент на гетьманську булаву – Юлія Тимошенко».

«У своїй передвиборчій програмі вона чітко й недвозначно задекларувала прихильність до української національної ідеї, визначила пріоритетність розвитку української культури, науки, духовності та національної економіки – з тим, щоб наша самодостатня й незалежна Українська держава за рівнем життя посіла гідне місце в ряду найрозвиненіших країн Європи і світу», – йдеться у зверненні.

«Своєю участю в активному голосуванні сприявши обранню Ю. Тимошенко на президентську посаду, ми матимемо повне й законне право вимагати від неї виконання даних обіцянок. А вона, як ми вже неодноразово переконувалися, вміє це робити», – констатують громадські діячі.

Під документом підписалися: Адаменко Микола (Сосниця Чернігівської обл.), Вірченко Ніна, Воробйов Олекса (Дніпропетровськ), Гайовий Гриць, Горбаль Микола, Горинь Богдан, Доценко Ростислав, Здоровий Анатолій (Харків), Зеленчук Михайло (Івано-Франківськ), Коршинський Іван (Ужгород), Кравченко Валерій, Кукса Віктор, Курчик Микола (Корецький р-н Рівненської обл.), Куценко Григорій, Лук’яненко Левко, Озарко Олег (Івано-Франківськ), Ринковенко Валентин (Мелітополь Запорізької обл.), Різників Олекса (Одеса), Ткачук Ярема (Мостиський р-н Львівської обл.), Хоменко Еміль, Шупта Дмитро (Одеса).

http://ifportal.net/news/full/20304.html

Как известно, любая власть это насилие.

В современном варианте власть – это насилие во имя блага и от имени большинства.

На сегодня у общества с властью сложился негласный договор: пока люди недоразвились до того, что сами бы смогли целиком и полностью регулировать свои отношения, не прибегая к насилию, общество периодически будет выделять из себя группу людей, наделенных легитимным правом на применение мер принуждения. Это часть необходимого зла, удерживающего общество от разложения и деградации, тоесть от еще большего зла.

И выбор этой группы не был бы столь важен, живи бы мы где-нибудь, скажем, во Франции, с развитым гражданским обществом. Где если власть отклоняется от реализации воли большинства, то сразу подпадает под “уличный нажим”. В Париже по два три раза в день проходят многотысячные митинги по самым, казалось бы, мелким поводам. Там власть загнана в такой узкий коридор возможностей, что французам почти не важно – кто президент. Но в Украине, которая все еще остается посттоталитарным обществом, ситуация немного другая. Власть может позволить себе такие вольности, как, например, формально сохраняя верность интересам большинства, реализовывать интересы весьма ограниченной группы в ущерб всем остальным. У нас в обществе еще не исчезли такие постыдные явления как чинопочитание, патернализм, страх перед властью на всех уровнях и т.д. Именно потому, что на президента у нас еще не смотрят как на секретаря, который должен просто исполнять, а смотрят как на лидера, вожака, который куда-то ведет свое стадо. Не лидер ведет, а общество развивается и требует, а политик лишь артикулирует и исполняет. Пока еще ни одному политику не удавалось реализовать идею, не владеющую большинством.

И поскольку властные действия у нас еще являются полусвященным таинством, неподконтрольным большинству, то моральное право на владение такой властью может иметь только цельный, интеллектуально и духовно развитый, на сколько это возможно бесстрастный и, самое главное, имеющий прочную нравственную основу человек. Но, к сожалению, такие во всех смыслах одаренные люди, во-первых, крайне редки, а во-вторых, совершенно не стремятся к власти. Такие люди почти лишены “властного инстинкта”,и именно по тем причинам, по которым мы бы хотели их видеть у власти. Она им ни к чему, они и так счастливы, и не хотят влезать в эту грязь.

А кому же она нужна? А нужна она тем, кто грязь эту своим присутствием во власти и создал. Психологически ущербным личностям, которых или в детстве обижали, или считали всегда посредственными и от того не уважали, или банально не любили. Вариантов масса. Вот им то власть и нужна, как доказательство того – как же все-таки все в них ошибались. Они уверены, что власть, наконец, даст им то, чего они лишены и без чего страдают – всеобщее уважение и любовь. Они изо всех сил рвутся вверх по иерархии, интригуя и обманывая, предавая и расталкивая. Желание превосходить и подавлять вытесняет у них все другие.

Из тех, кого мы сейчас имеем в качестве кандидатов в президенты, мало кто смог избежать этого порока. В массе своей – эти люди бесплодные павлины.

Более того, как руководители они сформировались на сломе эпох, когда шло разрушение советской системы верований и ценностей. Эти люди разочаровались во всем, что не материально еще тогда в 90-е, когда все рухнуло и шанс на выдвижение и успех получили ренегаты, мародеры и авантюристы. Они яркие представители того времени, проросшие в наше.

Голосуя за них, мы продлеваем действие так надоевших всем в политике традиций коррупции и цинизма, носителями которых они являются.

Голосуя за них, мы ставим себя в ряд соучастников их будущих злодеяний.

Голосуя за них, мы перекрываем дорогу новому поколению политиков, сформированных вне их среды и влияния.

Кто-то возразит, что новые политики тоже со временем “испортятся”. Безусловно, ведь они плоть от плоти, кровь от крови общества, которое на данном этапе демонстрирует не самый высокий уровень морали. Но поэтому-то и надо менять политиков почаще, чтобы они не успевали обнаглеть, развратиться и обрасти коррупционными связями.

Пора, наконец, перестать относиться к политикам как к самостоятельным сущностям. Человек, принявший на себя социальную роль политика – в рамках этой роли является всего лишь инструментом, проводником воли и не более.

Мне могут возразить: мол, многие же голосуют, например, за Януковича, который для них сам по себе является ценностью, проекцией самого распространенного на Украине психотипа – волевого, но не слишком умного человека из рабочей среды. И, глядя на него, многие украинцы подсознательно узнают себя, и на этом лишь основании, считают его пребывание у власти оправданным и справедливым. Все так, к сожалению. Но ситуация не безнадежна. Люди не всегда будут делать выбор на основе ориентации политика на ту или иную социальную или региональную группу. Опыт Европы и Америки нам это демонстрирует – там, зачастую, люди выбирают не «своих и понятных», а тех, кто отличается, во многом превосходит , и именно поэтому интересен и востребован.

Если бы число тех, кто проголосовал “против всех” достигло бы критической отметки в 30%-40% – это подорвало бы монополию властвующих политических сил. Этим мы бы оставили властную элиту без достаточного уровня легитимности. Что в свою очередь, как минимум не позволило бы им продолжать править в том же хамском стиле.

Пусть это станет ненасильственным протестом.

http://blog.liga.net/user/yurkurilo/article/3291.aspx#comments

Можна з упевненістю констатувати, що президентські вибори 2010 року відбулися. Передвиборча кампанія, від якої лихоманило протягом останніх декількох місяців усю країну, підходить до свого логічного завершення. Кампанія, що була схожа на парад суцільних обіцянок та взаємних образ, закінчується для переможців під акомпанемент яскравого феєрверку та ейфорії від здобутого на виборах результату, а для інших справді виглядає як “Пропало всьо!”.

Для мене особисто було дуже важливим, щоб вибори глави держави відбулися чесно і прозоро, відповідали чинному українському законодавству та міжнародним стандартам. Власне, головне завдання України на цих виборах полягало у складанні архіважливого тесту на демократію. І з цим іспитом, що приємно, український народ впорався на відмінно. Глава місії ПАРЄ Матіаш Йорші сказав: “Обидва кандидати повинні погодитись, що ці вибори були демократичними. Україна заслуговує на оплески”.

Якщо говорити про повторне голосування 7 лютого 2010 року, то мені неодноразово доводилось чути від пересічних громадян, що українці голосували не конкретно за кандидата на пост Президента, а проти одного з них, обираючи тим самим “найменше зло”. Часто-густо цьогорічні президентські перегони називали “Виборами без вибору”. Тому саме під час цього волевиявлення ми стали свідками того, як чимала кількість виборців поставили + у графі “Не підтримую жодного кандидата на пост Президента України”. Не покладаючи жодних ілюзій, сподівань та надій ані на Віктора Януковича, ані на Юлію Тимошенко, рекордні 4, 36 % голосів (дані опрацьованих 99, 95 %) українських громадян проголосували проти обох.

Віктор Янукович та Юлія Тимошенко вже не перший рік є активними та помітними фігурами в українській політиці, двічі обіймали посаду прем’єр-міністра, разом зі своїми партіями здобували пристойні результати на парламентських виборах. Громадяни вдосталь мали часу, щоб не лише проаналізувати попередню діяльність фіналістів виборчих перегонів 2010, але й розібратись у їхній сутності. Втома від перманентної політичної колотнечі та протистояння між Тимошенко та Януковичем із нищівною силою відбивали бажання в українців бачити когось із цього дуету на чолі держави. Проте українці – свідомі громадяни. Загартовані ще виборами в Радянському Союзі, коли в добровільно-примусовому порядку йшли на дільниці як на свято, співвітчизники віддавали належне виконанню свого громадянського обов’язку і, не зважаючи на тотальне розчарування у політиках, робили свій вибір.

Складність другого туру перегонів полягала у тому, що пересічний виборець повинен був обирати між знайомим і дуже знайомим, віддаючи тим самим свій голос за більш прийнятного для себе кандидата. Один політичний експерт на телевізійному ток-шоу сказав, що в першому турі українці обиратимуть по совісті, а в другому – керуючись здоровим глуздом. У першому турі нація мала змогу справді обирати з-поміж 18 кандидатів, підтримувати ту чи іншу програму, але вже у другому турі перед українцями стояло надважке завдання – голосувати за одного із двох кандидатів, які представляють вчорашній день. Саме через ці обставини виборці голосували “проти всіх”.

І ті відсотки, які здобули у другому турі Янукович та Тимошенко, свідчать далеко не про електоральну підтримку кандидатів, а демонструють, що одні виборці голосували за Віктора Федоровича, бо є яскравими противниками Юлії Володимирівни, а, у свою чергу, інші виборці, які не розділяли поглядів чоловіка, який почує кожного, віддавали голоси за жінку, котра невтомно працює.

Можливо, нам варто серйозно задуматися над зміною чинного українського законодавства у тій площині, що глава держави обиратиметься народом максимальною кількістю голосів виборців. За таких умов другий тур буде не потрібним. На мій погляд, переможець президентських виборів має запропонувати срібному призеру перегонів пост прем’єр-міністра, а бронзовому призерові – значну квоту в уряді. Розумію, що така схема виглядає дещо ідилічно, адже шлях до примирення після виборів є надзвичайно тернистим. Проте лише за умови подолання цього шляху можна буде говорити про консолідацію політичних еліт на благо національних інтересів України.

Розумію також і логіку лідерів перегонів в питаннях пропозицій посад кандидатам, що не увійшли до двійки лідерів, розумію і цих лідерів, які через ризики для свого політичного майбутнього (в парламенті, в місцевих радах) офіційно відмовлялися підтримувати своїх конкурентів. Не розумію лише одного: бажання влади заради влади і абсолютне небажання владою поступатися. Щоправда, ці мої «нерозуміння» лежать радше в площині моралі, аніж у площині «політичної доцільності».

Але повернемося до виборців, які у другому турі не підтримали жодного кандидата у президенти. Не пам`ятаю, але знову на одному з чисельних шоу я почув думку, що люди, котрі прийшли на вибори, але не віддали свої голоси нікому – є найобізнанішим прошарком нашого суспільства. Теза суперечлива. Я б назвав їх найвтомленішими. Вони знають, що прагнуть бачити у владі нові обличчя з прогресивними та актуальними для суспільства ідеями, і разом з тим переконані, що час для приходу такої генерації політиків ще не настав.

Соціологія свідчить, що на найближчих парламентських виборах ми станемо свідками проходження до Верховної Ради третьої сили, яка, на відміну від нинішніх парламентських партій, що перманентно блокують трибуну законодавчого органу, справді буде ініціювати та приймати важливі для країни закони. Я не знаю назви цієї сили, чи, можливо сил. Однак вірю, що вона (вони) з`являться. Принаймні, ми на Київщині докладемо до цього максимум зусиль.

http://blog.liga.net/user/kondruk/article/3659.aspx

Серед тих, хто проголосував проти всіх, найбільше всього представників молоді. Про це під час прес-конференції у медіа-холі ІМК повідомив заступник директора соціологічної служби Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова Михайло Міщенко.

За його словами, серед тих, хто частіше ставив позначку біля “не підтримую жодного кадидата”? переважають люди віком 18-29 років (8,9%), у той час коли менш за все “проти всіх” голосували виборці від 60 років і старше (3,5%).

Водночас за В.Януковича переважно голосують люди похилого віку (52,2% виборців віком 60 років і старше), тоді як за Ю.Тимошенко найбільше голосів було віддано у віковій категорії від 40 до 49 років (47,4%).

http://intermedia.org.ua/ua/news/info/104211

Голосування, яке називають «проти всіх» (хоча в бюлетені воно називається «не підтримую жодного кандидата») і яке в значній мірі вирішило долю виборів, розподілилася абсолютно нерівномірно між різними регіонами.

Зауважимо, що не підтримували жодного з кандидатів переважно у великих містах, рекордсменом серед яких є Київ з вісьмома відсотками голосування «проти» (дивись КАРТУ внизу).

Слідом за ним ідуть Дніпропетровськ з сімома відсотками, Запоріжжя і Харків, де проголосувало проти більше п’яти відсотків виборців.

Характерно, що ці міста також тримають першість за кількістю Інтернет-користувачів – адже саме в Інтернеті йшла сама інтенсивна кампанія проти обох кандидатів.

Можна навіть спробувати накидати портрет принципового виборця, що не підтримує нікого.
По-перше, перед нами мешканець великих міст, безвідносно до регіону – «проти» однаково проголосували і Львів, і Харків, і Запоріжжя, і Одеса за виключенням хіба що Донецька, мешканці якого все ж таки виявили солідарність із своїм рідним Януковичем.

Швидше за все, це представник того прошарку населення, яка називається демократами, націонал-демократами, «помаранчевими», середнім класом, а іноді – й «офісним планктоном».

Очевидно, носій такої ідеології освічена, ерудована людина: все-таки він знав, аналізував і зважував достоїнства обох кандидатів.

Перед нами самодостатня матеріально людина, швидше за все не держслужбовець – він-то явно не очікує від свого обранця матеріальних благ і не боїться у випадку обрання «не того» за своє робоче місце.

І врешті решт він, очевидно, небайдужий до долі Батьківщини: було ж не ліньки йому прийти у вихідний день на виборчу дільницю і поставити хрестик в графі, яка потенційно нічого не вирішує.

Проблема цих людей у тому, що зі своєю системою цінностей, більш придатної для якогось ідеального світу, вони випадають з контексту сучасної української виборчої кампанії.

Українське суспільство вже давно розколоте не по лінії Схід-Захід, воно розколоте питанням, що важливіше у голосуванні: обрання глави держави, або особиста відповідальність виборця за свій вибір.

Такі протиріччя існували й раніше, але до другого туру між двома поглядами на вибори стався понятійний розрив.

«Принципові», виходячи з красивих логічних побудов, постаралися піти від відповідальності за нового президента.

Тим більше, що інтелігентна людина по суті своїй – індивідуаліст. Їй важко ідентифікувати себе з якимось одним із українських політичних мегатаборів.

Голосування для неї – поняття, спрямоване не на зовнішній світ, а на внутрішній.

Тому-то позиція “заховатись від виборів” не є позицією страуса, а навпаки, актом внутрішньої свободи. І це – мужній вчинок в очах самого себе.

Біда тільки в тому, що громадянин тікає від виборів так, ніби це допоможе втекти від реальності України.
Реальність же така, що вирішує долю країни аж ніяк не дуже розумний і політично підкований прошарок «противсіхів», а так званий “масовий виборець”.

І подібно до того, як пересування армії визначається не за першою, а за останнім солдату, так і вибір України визначається цим самим “масовим виборцем” – людиною простою, далекою від політичної кухні, голосуючою на інтуїтивному рівні.

У нас же так звана «духовна еліта нації» не тільки відірвалася від свого війська, а й, здається, йде в абсолютно протилежний бік.

Ба більше, цим вождям (а серед них багато представників творчої інтелігенції) вдалося навіть у виборчій кампанії створити затишну атмосферу комфортного «елітарної» тусовки.

Перебування в тусівочній відстороненості додає інтелігенту певного шарману, клубної атмосфери посвяченості у нонконформізм.

Втеча від мирської суєти – це не така вже й рідкість в Україні ще з часів Григорія Сковороди. Просто у відомій фразі «світ ловив мене, та не спіймав» для масового виборця важливіше поняття «світ», а для інтелігента – «не спіймав».

Протиріччя між ними і формують когнітивний розрив, що існує між «елітою» та простими людьми в Україні.

Для Інтернет-користувача віртуальна тусовка друзів в Живому Журналі, що вирішила не підтримувати жодного з кандидатів, буде важливіше реальних наслідків такого голосування для країни.

Перед нами витончений відхід від реальності, з приводу якого той самий масовий виборець хіба що покрутить пальцем біля скроні.

«Чому мені має бути «соромно» за моє голосування? – спитає він, – Чи я ним щось зробив протизаконне, чи таке, що заслуговує на осуд? Чому «соромно» має бути виборцю, а не, скажімо, кандидатові за те, що він не дотримується своїх обіцянок, або вводить виборця в оману?»

І навряд чи хтось із адептів протестного голосування дасть відповідь на ці питання.

Та й ніхто до масового виборця не донесе маніфести «противсішного» руху: традиції ходіння інтелігенції в народ з часів Льва Толстого помітно вщухли й ідея якогось сучасного просвітництва навряд чи знайде багато прихильників.

Пересічний виборець просто лякає інтелігента: він погано одягнутий, y ватнику.
Пересічний виборець носить кепку-«аеродром», тобто він – той самий «донецький шахтар», «люмпен із Сихова» і взагалі чмо, зв’язуватись з яким – те саме, що себе не поважати.

Такого виборця можна тільки критикувати і засуджувати за його «продажність», ну й звалювати на нього відповідальність за вислід виборів, звичайно.

Найважче ж у голосуванні проти всіх – це відсутність критеріїв, після яких голосувати виявляється «соромно». Припустімо, що графа «не підтримую жодного кандидата» на минулих виборах мала б імперативнy дію – і більшість виборців проголосувало проти Тимошенко і Януковича.

Але хіба тут справа у прізвищах?

Було б «не соромно» вибирати на повторних виборах між Тігіпком і Яценюком? Або між Ющенком і Гриценком? Адже абсолютно ідеальних кандидатів просто немає і надмірна делікатність в політиці – аж ніяк не благо.

Дозволю собі невеликий відступ.

Свого часу в Києві кілька громадських активістів відмовилися від прохідних місць у Блоці Кличка – виключно через те, щоб не опинитися в одному списку з директором будівельної компанії Левом Парцхаладзе.

Допомогло їм те, що вони не увійшли в міську владу, та ще й недодали кличківцям голосів (цілком можливо, рівно стільки, скільки вистачило б для створення протимерської більшості у Київраді) захищати міське середовище? Навряд чи.

Зараз нас чекають місцеві і, можливо, парламентські вибори. Вигідна владній еліті пропорційна система не залишає незаплямованим нікого: в кожному виборчому списку знайдеться «ложка дьогтю» – парочка одіозних особистостей, які кинуть тінь на весь список гуртом.

І, зрозуміло, знову виникне ідея голосувати проти всіх.

Немає сумнівів, що вже до травневих виборів ми будемо мати навіть сформовану ідеологію «противсішного» голосування.

Така ідеологія, до речі, вирішить фаундрайзингові питання, оскільки активна агітація проти виборів в округах конкурентів є чи не найдієвішою на сьогодні політтехнологією.

Хоча для тих, хто голосує в першу чергу «для себе», це буде байдуже. Однак потрібно пам’ятати: навіть такий відхід від виборів абсолютно не позбавляє від відповідальності за ту владу, якій довірять розпоряджатися Україною.

http://maidan.org.ua/static/mai/1265908246.html

На одному з сайтів поетичного клубу розмістили віршик, написаний представником БЮТ.

Не голосуйте “Проти всіх!”
Бо всі – це ми, це Україна,
Не піднімайте ся на сміх,
Бо в тому “сміху” всі загинем.

Байдужим, може, й легше жить,
На хату скраю все звертати,
Та коли щось десь і згорить –
Чи ж не твоя то “крайня хата”?

Аби й надалі ми були,
Аби в усьому світі знали:
Ми Українці, не хохли, –
Погоди б з моря не чекали.

І що я можу? – скажеш ти,
Для України я піщинка.
Ти з небайдужості почни –
З громадського простого вчинку.

І хай зневірились усі,
Мовляв, без нас вже все рішили,
Але з піщинок-голосів
Майбутнього складеться сила.

Ото ж в неділю не проспи,
Щоб “крайніх хат” поменше стало,
Піди і вибір свій зроби,
Аби твій голос не украли.

Щоб потім долю не клясти,
Терпіння зливши через вінця,
Спитай себе: чи гідний ти,
Аби по світові нести
Звання почесне українця?

http://www.pisni.org.ua/songs/2152410.html

У Європі немає такої графи «Проти всіх» і мені тяжко уявити, що там така графа могла появитись. Громадянин має робити свідомий вибір та займати активну громадянську позицію. Я вражений тим, що заклики не йти на вибори були частиною політтехнології, яка була застосована на Західній Україні, щоб зменшити кількість голосів за Юлію Тимошенко», – наголосив Голова ЛМО НРУ Валерій Веремчук.
Нас здивувала позиція тих сивовусих «патріотів», які закликали не голосувати. Це люди, які мали величезний авторитет і вони почали закликати зайняти пасивну позицію? У часи Римської імперії громадян, які відмовлялись робити вибір позбавляли свого майна та виганяли з міста. Імена цих патріотів відомі. Це Ярослав Кендзьор, Богдан Бедрило, Ярослав Пітко, представники КУН та ВО «Свободи» та інші, – заявив Голова оргкомітету ЛКО НРУ Андрій Корнат.

http://www.qwas.ru/ukraine/nru/Valer-i-Veremchuk-Kozhen-gromadjanin-Ukra-ni-jakii-progolosuvav-proti-vs-h-chi-ne-priishov-na-vibori-povinen-rozd-liti-v-dpov-daln-st-za-mozhlivu-pere/

«Країні потрібен Литвин!». Гарненьке таке гасло зручненько вмостилось на базарні намети Блоку Литвина. Підхожу до намету і питаю: «Нащо?» Круглі очі дівчаток-студенток: «Що нащо?» «Нащо країні потрібен Литвин?» Дівчатка-студентки подивились на мене як на 6-річного хлопчика: «В нього запитайте!». Я б звичайно ще міг запитати, якій країні потрібен Литвин, але думаю, що мене б неправильно зрозуміли.

Цей приклад гарно демонструє найбільшу проблему передвиборної агітації. Гроші, викинуті на от таких дівчаток-студенток – гроші, викинуті на вітер. І винні не дівчатка, а політики. Вони не навчили. Наші політики, здається не розуміють, що громадянин України хоче нормального до себе ставлення. Наші політики ніби «понтуються» один перед одним: от у мене такі от закордонні політтехнологи, стільки-то мільйонів витрачено на футболки і у два рази більше на поліграфію. Жоден стовп в Україні не залишився без моєї справедливої пики. Купа сайтів розмістили в себе мій банер. І тому подібне.

Але ж я не про те. Я говорю про те, що політики не розуміють, агітатор – не машина по роздаванню агіток і прапорців. Агітатор – людина, яка мусить агітувати. Політики не розуміють, передвиборча кампанія – можливість показати себе і свої справи, а не свої писки на стовпах. Політики не розуміють, що вони мають бути ідеологами для народу, вони – обличчя політичного руху. Але ж ще до цього часу експерти вперто писали: в українських партій немає ідеології. А чому? Це ж зручно.

Мене, чесно кажучи, дістали всі політичні партії та блоки. Це не боротьба політиків. Це боротьба менеджерів, креативників, копірайтерів. Боротьба не програм, а гасел. Боротьба не ідеологій, а солодких слів, навіть якщо ці слова – відверта брехня або поливання брудом.

Через три дні буде весело: або «справедливість переможе», або ж врешті «закон стане одним для всіх», або «щаслива родина житиме в багатій країні». Життя ж прекрасне. І без того. І з тим.

http://jeynews.com.ua/articles/d8/593

1 2 3 4 6