підписатись

Обробка... Обробка...
Orphus system
При використанні текстів або матеріалів сайту посилання на джерело обов'язкове.

Ідея «проти всіх» протягом 2010 року стала ласим шматочком для багатьох політиків. Авжеж, ця ідея існувала самостійно довгий час, а тепер займає провідну позицію в українській політиці. І це можна не враховувати проект блоку «Проти всіх», клоунади «Геть усіх», та палаток «Проти всіх» біля мерії проти Черновецького. На виборах президента ідею «проти всіх» підтримало півмільйона людей. Це не малий показник, як на таку «жартівливу» ідею, як її називають деякі політики.
Аби пройти в парламент шустрі політики придумують нові технології, а саме технологію використання ідеї «проти всіх» у своїх цілях. Цю звичку започаткував Олег Тягнибок, який закликав голосувати тих, хто голосує «проти всіх» за нього, бо це те саме. Далі ідеєю «проти всіх» захопились БЮТ-івці, але коли переконались що в них нічого не виходить спробували її скасувати, бо ж голоси забирає. Ідея сподобалась президенту, Віктору Ющенку, який так і сказав – голосуйте «проти всіх». Останніх не запас Яценюк, який теж сказав своє «фе» агітуючи голосувати «проти всіх». Регіонами разом з соціалістами придумали технологію Василя Противсіха, який мав би перетягнути більшу частину голосів «проти всіх». Але, завдяки нашій роботі цього не сталось.
На сьогодні ідею «проти всіх» намагаються просувати маленькі та нікому не відомі підліткові організації, які смолою мерію закидають та паркани малюють. Це робиться з однією метою – засвітитись та використати ідею в своїх цілях. Вони всі звуться спекулянтами. Хтось організовує марші «проти всіх», страйки «проти всіх», навіть вже організували комітет «Проти всіх», який потім трансформується у виборчий список «Проти всіх». Але це ні в якому разі не є ідеєю «проти всіх». Політики ладні на все, аби хоч якось перебрати частинку півмільйонної аудиторії «проти всіх», вони вміють обіцяти, співати, малювати, танцювати, аби лише проголосувати «за них», а не «проти всіх», як кажемо ми.

vsiprotu
Дивно те, з якою легкістю та несамовитістю кожен політик по-своєму трактує голосування «проти всіх». Одні кажуть що це не перспективно, інші, що це негласна підтримка іншого кандидата. Між цими роздумами стоїть український виборець, який вже замучений різними ідеологіями та політичними програмами. Пересічний українець не бачить різниці між лібералізмом та демократією, куди вже розбиратись в тому, що є справді «проти всіх». Всі наперед думають про результати виборів, яке ж зло обрати – більше чи менше? Дарма, що розум українця стає все меншим з кожними виборами, йому потрібен карнавал, який влаштовують політики.

Отож, для тих, хто хоче розібратись в тому, що таке «проти всіх», чітко і ясно пояснимо дві прості речі.

1. Проти всіх це – проти всіх, без виключення.
2. Проти всіх – це не за, або проти когось, це проти всіх.
3. Якщо в другому турі виборів позиція «проти всіх» набере дуже багато – значить Ви, наш дорогий читач не обирали зло.

Нам кожного дня розказують яким був поганим Радянський Союз. Переважно всюди розказують про недоліки, прозахідні ЗМІ розповідають про тоталітарний режим, диктатуру, та інші мінуси. Насправді Радянський Союз вартий того, аби розповісти і про плюси.

За часів Радянського Союзу було знято більше українських фільмів ніж за часи незалежності України.
Практично 95% заводів та фабрик було побудовано за часи СРСР, тепер вони всі у власності олігархів.
В Союзі не було проблеми поїхати в будь-яку точку Союзу, тепер проблематично поїхати в іншу область.
Не було проблеми з виплатою пенсії, або заробітних плат, все це прийшло до нас з демократією.
Ми мали доступне житло, більша частина українців отримала житло за СРСР, а не за часи України.
Кожного року ми їздили на курорти, або в пансіонати, сьогодні ж це неможливо.
Кажуть, тоді не було можливості поїхати в іншу країну, ніби зараз така можливість у середнього класу є.
В Україні на той час підтримувалось сільське господарство, про що можуть свідчити старі плакати про шанобливе ставлення до хліба на українській мові.
За СРСР в Україні ніколи не було сотні людей, які би мали статки рівні бюджету країни на цілий рік.

zaukr
Одного дня на фоні загальноукраїнського невдоволення владою депутати почали організовувати різні громадські організації, в основу яких покладена боротьба з депутатами. Ці вовки в овечій шкурі розказують про те, як влада нічого не робить. Влада обіцяє, але нічого не роблять, саме тому депутати будуть з цим боротись. Влітку 2009 року була утворена парламентська група. Купка депутатиків утворили щось на зразок бунтарської організації, яка би мала боротись з владою. На чолі цього дійства став В’ячеслав Кириленко, той самий, який свого часу був лідером партії «Наша Україна». Далі ця організація була переведена в статус громадського руху, хоча громадянами там навіть не пахло. На початку створення цієї організації було куплено когорту артистів, які прославляли створення чогось надзвичайного. Лідери руху стверджують, що створення депутатами громадського руху ніяк не може бути популізмом. Мовляв, люди мають право бути представленими в парламенті. З іншого боку хочеться запитати, а для чого ж ти там. Купка депутатів гарно засвоїли урок про те, що хто голосніше кричить той не злодій. Отже, кожен з депутатів Верховної Ради, який увійшов в групу «За Україну» вивчив як віршик про те, як олігархічні клани зневажають людей, про те як вони працюють тільки на себе. Під прикриттям громадського руху створюється ілюзія його існування. Як каже Кириленко, він створює цей рух проти всіх в парламенті, бо ця позиція не модна і не популярна. Отже будучи в опозиції самому собі вони лише дурять нас. Кириленко також обіцяв, що рух не стане партією, але не пройшло і півроку, а спокуса піти на вибори блоком все-таки перемогла. Жінки теж часто говорять, що вони не такі як і всі, але це не значить що ми повинні їм вірити. Лідер організації зібрав по Україні тих самих, хто були в партії «Наша Україна», назначив їх керманичами, і благословив в добру путь, на вибори. Ці святі люди обіцяють, що будуть діяти в інтересах людей, а не кланів, а ми маємо сліпо цьому вірити. Кириленко полюбляє переконувати, що його рух підтримують прості люди, які на заощадження купити дорогу рекламу на телебаченні, співаків. Тільки вони будуть говорити правду, незручні речі, такі як критику, будуть поступати всупереч підлості політиків. Ці політики навіть осмілились сказати, що вони проти всіх в парламенті. Звичайно приємно, що Кириленко теж не бачить світла в теперішніх політиках, але спекулювати на ідеї не гарно. Проти всіх це скоріше проти того самого Кириленка, і інших не чесних на руку депутатів.
Кожен з нас має право вірити, або не вірити. Політика сьогодні стала дуже підлою у відношенні до простого українця. Нас травлять всім, починаючи з їжі і закінчуючи політикою, але це найменше що турбує нас. Вовки одягають шкури овець і потрохи тих самих овець стає менше. Можливо, коли-небудь отара запитає себе про те, куди поділись інші овечки. А поки, давайте перейменуємо для себе громадський рух «За Україну» в рух «За бабки».

На даний момент сайт cvk.gov.ua не працює. Складається враження, що результати виборів людям цікавіші, аніж сама дія піти проголосувати. За офіційними даними явка виборців становила 67%, але як? Самі політики визнали, що погодні умови не дали можливості голосувати всім. Получається, що навіть погода не завадила прийти на виборчі дільниці та проголосувати на виборах без вибору.

Ви вірите в те, що графа “не підтримую жодного кандидата”, яка була виділена жирним шрифтом приветнула увагу тільки 2% виборців?
Ви вірите в те, що явка на цих виборах була дійсно такою високою?
Ви вірите в те, що за ніч мона порахувати 88% протоколів, а за наступний день дораховувати по 2% в день?

Чому не працював достатній час сервер ЦВК? Така сама ситуація була під час виборів 2004 року. Нічого не змінилось, не важливо хто як голосує, ав важливо хто рахує, жаль що рахують в ЦКВ.

http://cvk.gov.ua/vp2010/wp0011.html

17 січня 2010 року відбулися найпаскудніші вибори за всю історію України. Демократичне суспільство не зробило нічого, аби мінімізувати масові фальсифікації. На цей раз вони стосуються графи «проти всіх, не підтримую жодного кандидата».

В день виборів кандидати не мають права агітувати за себе, але ці брехуни викликають свої лозунги на камери, а українці це слухають. Найперше на спілкування з журналістами вийшла Тимошенко, яка голосувала в Дніпропетровську, за місцем прописки у маленькій двокімнатній квартирці. Нам показують їх пики, а ще додають, що Україна вкотре показує свою демократичність. Ми нація процвітання, вибору та щастя. По всіх телеканалах розтренділи як Януковича поблагословив по телефону онук, показували як він зробив свій вибір, він ще бажав нам всім удачі. Тігіпко голосує за справедливу та сильну країну, хіба витяг з програми не порушення закону? Яценюк теж думу думає про майбутнє країни. Купа засобів масової інформації, закордонні та українські показували як голосує Литвин, Ющенко. Вони всі голосують в найкращих дільницях, а ми голосуємо в школах, без світла та телефонів, де немає камер та ЗМІ. Всі ждуть «перемен», але їх не буде.

А ще нам показують чорні накрашені очі з ЦВК, які розповідають нам про відсутність порушень. Але плакати з виборчою агітацією досі висять на вулицях. Голосують за когось лише дурні, розумні цього разу голосують ні за кого. Ми не віддаємо свої голоси вам.

Нас знову обдурили виборами без вибору, бо з 18-ти блазнів не виходить жодного короля.

Залишилось декілька днів до виборів. Кожні 3 хвилини нас штурмують рожі політиків, яких чомусь ми змушені обирати. Ми дивимося їх тупу рекламу, слухаємо їх бредові ідеї, але насправді їм все-рівно що відбувається в цій країні. Чому я повинен за них голосувати? Чому я взагалі повинен за когось з них голосувати, вірити комусь, якщо вони усі однакові. Всі вони переконують, що нас чекає майбутнє з ними, але насправді кожен з них лише хоче отримати наші голоси, аби ми своїми руками оправдали їх тупість, дибілізм. Нас обманули на майдані, тепер обманюють на кожних виборах. А все-ж, чому я повинен віддавати їм свій голос? За що?

Чому вони витрачають мільярди аби купити мене?
Навіщо вони брешуть що можуть щось змінити?
Чому я не вірю їм?
Чому я маю на них дивитись?
Якщо я не хочу цілувати жабу то чому мене переконують що вона стане принцесою?

Я не можу відповісти на ці запитання.

Я не голосую за, я голосую проти, проти всіх – мій свідомий вибір, тому що мене залишили без вибору. Я не віддам свій голос нікому!

Більше половини виборців України не визначились за кого будуть голосувати, не прийдуть голосувати, або взагалі будуть голосувати проти всіх, тобто половина населення не підтримує жодного кандидата. Більша частина виборців вважає, що на виборах населення України знову збільшиться до 52 мільйонів.

Влада України назначили вибори президента після свят на 17 січня, чим зіпсували настрій багатьом українцям. Може варто трошки більшити кількість тих, про кого ми писали в першому абзаці.

baran
Я самий тугіший кандидат в президенти України. Я понабирав всюди кредитів і розвішав по всій Україні свою пику і не знаю чим віддавати, тому обирайте мене. Ви, дурнуваті селяни, які живете в Україні голосуйте за мене, за Василя Противсіх, і не смійте голосувати «ПРОТИ ВСІХ» в останньому рядку, бо це дуже різні речі! Разом з олігархами, в яких я позичив гроші ми побудуємо нову Україну. Я багато обіцяю і мало роблю! А найголовніше, що ми, тупе населення, ведетесь на наші обмани!

Ми збираємо майдани за гроші, ми голосуємо за гроші в парламенті, а ще ми купляємо собі дурнуватих кандидатів на вибори президента для того, би ви обирали найменше зло. Ми кожного дня пхаємо тупуваті ідеї у ваш розум. Ми крутимо кожного дня мою морду по телебаченню, радіо, газетам, аби ви вірили в мене, писали мені листи. Насправді я підтираю ними свій зад в туалеті. Василь Противсіх, підробка, бо це не моє прізвище, і кожному з вас ябуду плювати в морду, якщо стану президентом. Дякує Вам за те, що голосуєте за мене аніж «ПРОТИ ВСІХ». Ви лохи, і це Ваша доля.

Кожен телеканал, який бере в мене ідіота інтерв’ю куплений за великі гроші.

Кожна новина про мене, Василя Противсіх куплена за гроші, бо дібилів задурно не показують, навіть на українському телебаченні.

Арлекин грустный персонаж, позволяющий потешаться над своими горестями и ненастьями. И глядя на игру наших политиков, становится ясно, что героями Арлекина, в конце концов, становимся мы все с вами, а персонажи ролика всё больше напоминают Бригеллу, которые чем дальше, тем больше смеются и потешаются над нами. И какая бы самая мягкая часть тела не пришла бы после выборов, давайте наши ошибки воспринимать с улыбкой, улыбаться новому дню, улыбкам адресованным не только нам.

Обратите внимание, что кандидаты в президенты все как клоуны, а Василий Противсих и вовсе олень.

Все депутаты говорят о том, как они будут нас счастливить. Понятно, что все за наш счёт. Никто из них даже не обозначил фундаментальных принципиальных недостатков системы власти. А ведь эти недостатки не дают демократии ни одного шанса.

У меня всего лишь три вопроса, нету рыбки золотой.

Первый вопрос: Где нужно выбирать президента?
Варианты ответов:
1 вариант – в стране;
2 вариант – в Верховной Раде.
Второй вопрос: Нужны ли референдумы?
Варианты ответов:
1 вариант – нужен;
2 вариант – не нужен.
Третий вопрос: Нужен ли отзыв депутатов?
Варианты ответов:
1 вариант – да, нужен;
2 вариант – нет, не нужен.
Эти вопросы, не взирая на внешнюю простоту, внутренне коварны. К тому же они объединены одной идеей.
К моему сожалению интернет-опрос показал: с огромным преимуществом победил первый вариант.
А почему, собственно? Почему избирать президента нужно непременно во всей стране? Неужели нельзя отказаться от референдумов? Так ли уж обязателен отзыв депутатов?
На первый взгляд эти опросы абсурдны: Как же без этого? Это же непременные атрибуты демократии! Это же хвалёные стандарты этой самой демократии!
Так вот, с подобными взглядами долго нам к подлинной демократии топать.
А теперь представим, что у нас в стране подлинная демократия восторжествовала, что парламент подлинно народный.
И вот проходят выборы президента. Мы сравниваем результаты выборов по стране и в Верховной Раде и видим, что они совпадают. Мы проводим ещё одни выборы и опять результаты совпадают. Мы проводим уже двадцать восьмые выборы, а результаты всё совпадают. Зачем платить больше? Ведь выборы в стране гораздо дороже выборов внутри Верховной Рады.
Тот же мысленный эксперимент можно провести с вопросом о референдуме. И получим тот же результат. Так зачем платить больше?
Почти тоже можно сказать и по третьему вопросу. Чужая душа – потёмки. Ни один депутат-подлец не был разоблачён до того. Да только в подлинно народном парламенте они будут в мизерном меньшинстве. К тому же при настоящей демократии они не смогут проявить свою подлючесть.
Ну, а если нашему парламенту нельзя доверить выборы президента, то ему вообще нельзя ничего доверять. Такая вот диспозиция получается.
А теперь пройдёмся по нашим кандидатам в президенты. Пройдёмся по всем, чтоб никому не обидно было. Все одинаковые.

Анатолiй Кримський

Чудовий серіал про життя українських політиків. Відомі прізвища замінені на подібні, аби ці недоумки не мали можливості дати позов до суду. Серіал не показували по телебаченню.

Режисер: Валентин Опалев.
В ролях: Гарик Бірча, Інна Приходько, Константин Рошкулець, Георгій Жуков, Игор Портенко, Егор Пчолкін, Андрій Богданович, Константин Корецький, Георгій Жуков.

http://upload.com.ua/get/901203340

http://fileshare.in.ua/3008471

http://filestore.com.ua/?d=18DD18849

Коли за нову програму «Модний вирок» на «Інтері» взялись Караванська, Єфросиніна та Моїсеєв вона автоматично перейменувалась в програму «Модний виродок». І справа не в шаленому таланті ведучих, а хоча-би в тому, що таку передачу не можна пускати в ефір вдень тому, що після перегляду даної передачі в світ появився Боріс Апрель. І це убожество, яким травили всю країну, ми спостерігали цілий 2008 рік. Після перегляду даної передачі з’являються сумніви про те, що в Україні є здорові психічно люди. А про учасників взагалі нема чого говорити.

Проданий «Інтер» запустив власну пародію телепередачі «Модний виродок», придбаного у російського Першого каналу. Тобто розповідати, що російські телеканали показують дурнувату туфту і при тому купляти у них проекти це добре, бо свого немає. Ток-шоу про моду та стиль постало перед нами у вигляді «модного» суду «підорів», де можна спостерігати, як чоловіки та жінки перевтілюються з страховиськ на опудал на очах у глядачів. Будь-хто може звернутись у тупеньку програму «Модний виродок», щоб змінити свій зовнішній вигляд, або подати «позов» на свого родича та друга і таким чином спонукати його до зміни орієнтації. Таке враження, що в цю передачу простіше звернутися ніж до нашої української Феміди.
Під час програми учасникам шоу та їх стилістам видають рівні суми грошей, на які вони повинні купити нові вбрання, і ці суми набагато перевищують загальний бюджет середньостатистичної родини. Герої програми змінюють свій імідж двічі: спочатку – відповідно до власних уявлень про ідеальний образ, в паніці надіваючи на себе все, де цінник вище трьох нулів, потім – у відповідності до того, якими їх бачать стилісти, до яких в нас має розвинутись толерантність. Після дефіле у обновках глядачі у студії вирішують, чиї покупки вдаліші. Справляється враження, що мода це єдина проблема в Україні, яку потрібно обговорювати і вирішувати.
У програми троє самолюбних ведучих: у ролі прокурора – дизайнер Оксана Караванська, адвоката – безмежно талановита телеведуча Марія Єфросиніна, у ролі судді – співак Борис Моїсеєв. Невже тема «педерастії» є синонімом моди? Ось вона краса. Окрім них, у кожному випуску програми присутні інші – запрошені геї з естради, кіно та театру. Позорисько, а не передача. Чомусь, нас привчають до того, що стилісти мають бути «підорами», ввічливі люди курящими, а красиві жінки блядями, таке буття.

А кто в очереди в цари у Вас крайний? Ще тоді, 2004 року, коли кандидат у президенти Янукович зробив помилку написавши лише одне слово «проффесор» цю новину дули усі телеканали, газети, радіо. Про цю безграмотність писали всі, саме тому ця подія нам так відома. Сьогодні українському виборцю абсолютно все-рівно що пишуть кандидати, чим вони і користаються. Якщо прочитати всі декларації, то можна переконатись, що краще голосувати «проти всіх», аніж на цих бездар.

Яценюк – назбирав процентів аж 700 тисяч гривень.

Янукович – продав свою квартиру за понад 2 мільйони гривень, не маленька мабуть була квартира. А ще він не дуже гарно вивчив українську мову, якщо приписав до української мови слово ДОХОД. Слова «доход» в українській мові не існує, грамотій.

Тягнибок – бідолашний, заробив так мало грошей що хоч під церкву йди. Середня заробітна плата у 10 тисяч гривень не дивує. І квартирку має таку, як кожен з нас, пересічних українців.

Ющенко – писав мабуть маркером, бо свій «Паркер» мабуть комусь з кумів віддарував. Забув геть про сина Андрія, адже його в списку просто немає. Зрікся сина. Написав таке, що має ЗАЗ, то аж таке враження, що ближче до народу він не може бути. На кожній зустрічі він докоряє Тимошенко, що в неї нема Запорожця, зате в президента є. Чому ж трактора не купив? І грошенят приховав, бо має грошей більше ніж його родина.

Тігіпко – магнат, з усіх політиків написав суми, більші ніж усіх кандидатів разом взятих. Ось воно, як живуть колишні голови Національного Банку.

Тимошенко – взагалі збісилась з своїми Армані та Гуччі. Вона, так запрацювалась, що замовила собі в якомусь будинку моди гламурний Тойота ПРАДА. Це не наша помилка, то гламурна білобриса вважає, що Тойота все-таки ПРАДА.

Симоненко – бідося така сама, як Тягнибок. Правда має хату більшу, радість пролетаріату.

Рябоконь – ще один міліардер в списку, йому аж рядочків не вистачило в декларації, аби прописати свої доходи.

Пабат – не єдиний не новий політик, написав що ніде не живе, його дім не дім і не вулиця, а Радянський Союз. Бідолашний настільки хотів бути ближчим до народу, що заробив аж 245 гривень та 62 копійки. Цікаво, як з такими прибутками можна придбати квартиру. При тому, ще володіє десятком автомобілів, які явно на двісті гривень не купиш.

Литвин – теж забудько, забув дочку. Приклад для вчителів, адже з викладацької сфери отримав понад 400 тисяч гривень. Вибір автомобілів не кращий, аніж в в Тимошенко. Розумний, адже тримає свої гроші у гривнях, євро та доларах.

Костенко – патріот ще той, так і переніс Костенко Ірина Львівна – жина. Бідота як і інші патріоти.

Грищенко – народний депутат, голова комітету, а вже ворог держави. Можливо, такі як вони і знищують нашу країну. Від наукової роботи заробив 560 гривень, що таке бездарне написав цей блискучий політик, що заробив аж стільки грошей. Серед автомобілів має Хонду, в нього мабуть всі машини однакові, Хонда, Крайслер, Лексус, вони марок не мають.

Бродський – козак, ніде не живе так само як і інші. А доходів отримав більше ніж колишній голова Національного Банку України. Дядя Бродський навчіть заробляти! Аж 18 мільйонів гривень.

Богословська – не одружена. Можливо сім’єю краще займатись, аніж будівництвом держави? Мала час заробити майже мільйон, це на голосуваннях чи як? За договорами позик заробила 7 мільйонів. Не дешева штучка, але при тому не має навіть житла, а живе в Мерседесі. В банках має 234 гривні і 80 копійок. Краще би зняла їх всіх та купила собі нову кофту.

Противсіх – убожество моральне і фінансове. Видно його дружина теж любитель змінювати прізвища. Члени сім’ї володіють шаленим статком у 10 гривень.

Ракушняк – не погано живе мер одного з українських глибинок. Вражає кількість автомобілів та майна, а майна родичів продав аж на мільйон.

Супрун – бідолашна продала все своє майно, аби придбати мерседес, це зветься – патріотизм. За рік заробила менше середньостатистичного «чинуши». Взятки треба було брати, дорогуша, і жити як всі.

Мороз – живе на пенсію, бізнесом не займається, а навіщо, якщо з такою пенсією можна не працювати і жити краще будь-якого підприємця.

Кожен з цих людей взяв десь два з половиною мільйони гривень щоб участувати у фарсі під іменем Вибори Президента 2010 року. Як з такими деклараціями можна було придбати квиток в президентство? Вкрали, обманули, знайшли? Як ми можемо обирати таких президентів і вірити їм?

Дивує частота, з якою цей політик встигає влізати в усі сфери життя України. Ще вчора він був на сході, а вже сьогодні в Одесі, завтра ще десь. І на кожну ситуацію він знаходить свої слова. І ніби було би все просто, якби не було настільки складно. Вже не новий політик, як його позиціонують, але він всюди лізе з своєю новизною. Йа Тігіпко переконує думкою, що сильний президент – сильна країна. Бо виборча кампанія цього політика саме так і почалася.

1. Тігіпко – професійний управлінець нового типу?
Усі його проекти були успішними, особливо коли він керував Національним Банком України, саме тоді напевне надрукував собі стільки грошей, що в його декларації не всі цифри поміщаються. Кажуть, він єдиний політик, котрий зможе реалізувати Проект Розвитку України, але наскільки ми всі знаємо, що Тігіпко зовсім не тільки не новий політик, і навіть не політик. Побудувати справедливе суспільство, домогтися поваги до країни у світі йому не вийде. А забезпечити гідне життя людям то краще би і не писав. Ми вже мали банкіра, який робив Україну сильною державою, що процвітає.

2. Тігіпко – єдиний незалежний політик?
А тут би варто усім нашим політикам, що задекларували свої тисячі подати у суд. Пишуть, що його життя не залежить від примх корумпованих чиновників та олігархічних груп, адже з такими грошима він сам, напевне, якусь очолює. Він не єдиний політик, який готовий взяти на себе повноту відповідальності, про це торочать на кожному кроці всі. І ще дещо про кумівські клани, а хіба попередні крісла брались не по домовленостям?

3. Тігіпко – блискучий економіст?
Він – єдиний практик, який довів свій високий рівень під час роботи в уряді та Національному банку. В уряді він працював з тою самою Кужіль, яка і під регіони, і під БЮТ тепер, а раніше була під Тігіпком. Він знає, як вивести країну з кризи, але це всі знають, але ніхто не робить. А ще пишуть, що він не дозволив собі популістських обіцянок та посилів, а як же сильна армія, і пенсії бюджетникам?

4. Тігіпко – прагматик?
Він запропонував принцип «прагматичної політики», які назбиралися за час одно векторної та антинаціональної політики влади. Але ж чому усі «екс» вважають себе «тими». Він обіцяє прорив, той самий що і обіцяла Тимошенко. Довгі роки праці з вищевказаною особою дались в знаки. Він пропонує використостовувати Україну як країну-транзитера, але в нас країна-проститутка.

5. Тігіпко – це сила?
Цікаво в чому ця сила проявляється. Можливо, він жме “сотню” 5 разів, а може і ні. В чому сила, якщо її немає? Пишуть, він осторонь не міг залишатися, а чому ж до цього моменту був осторонь? Невже грошики заробляв? Каже, що ефективно на політику країни можна впливати через політику, а масло масляне? Кажуть, він єдиний політик нового типу, але ж чому нам усім здається, що він політик старого типу. А коли він хоче змести мітлою старі еліти то кого він має на увазі? Може Кужіль, яка від’їла на урядових ділішках животик, чи уряд, який побудував собі вже не одну віллу?

Він пише по конкурентоспроможну економіку, бо він економіст? Людина без економічної освіти теж так каже. А ще сильна держава, куда ж сильніше. А розвинена демократія то взагалі сміх курам, такої демократії як в нас немає більше ніде.

Справді, якщо у нас вже немає альтернативи, то це вже навіть не Яценюк, а Тігіпко, сміх та й годі.

Похоже, накал страстей на украинских президентских выборах достиг своего пика, выйдя за пределы страны. На днях в одном из престижных голливудских кинозалов Arclight Theatre Hollywood состоялась не совсем обычная презентация более чем часового документального фильма «Украденный попкорн» (Stealing Popcorn) — на английском языке. По свидетельствам очевидцев, несмотря на столь далекую и неинтересную для американцев тему, в зале яблоку негде было упасть.
Авторы обстоятельно, с голливудской безупречностью сделанного фильма почти сразу выложили его в Интернете — пока, опять же, на английском. Но, судя по интенсивному просмотру четырех выложенных его частей, со дня на день фильм может появиться и на русском, и на украинском. И, возможно, не только в Интернете.

Суть фильма заключается в том, что на свете есть много коррумпированных стран и лидеров, но в топ-лист попали возникшая после «растворения СССР» Украина и ее бывший премьер-министр Павел Лазаренко, суд над которым должны были вершить США. Главным действующим лицом, ограбившим вместе с Лазаренко украинский народ, американские авторы и продюсеры прямо называют ныне действующего премьер-министра Украины Юлию Тимошенко.
Несколько прокуроров и юристов, непосредственно занимавшихся «делом Лазаренко», на фоне роскошных видов калифорнийского побережья подробно, со знанием деталей, рассказывают зрителям о махинаторских схемах, суммах и оффшорах, куда направлялись профессионально украденные у «маленького украинца» миллионы долларов. Авторы фильма с помощью графики просто и доходчиво показывают, как именно работала под управлением Тимошенко машина Единых энергетических систем Украины (ЕЭСУ) по контролю над украинским газовым рынком, откачиванию денег на западные счета «дочек» и обеспечению взяток – для самого Лазаренко.
Несмотря на убедительность прокуроров, следователей и даже сотрудников ЦРУ, разоблачающих деятельность «сладкой парочки», появление такого «убойного» документального фильма чуть ли не накануне выборов президента Украины вызывает вопросы в другой – политической – плоскости. Если благодаря сценарной ловкости неискушенный западный зритель не сразу сможет понять, что заказчиков фильма вовсе не интересовали мелькающие лица международных коррупционеров Мохаммеда Сухарто из Индонезии, экс-президент Заира Мабуту Сесе Секо и прочих (к ним причислили и покойного Милошевича), а главная мишень – кандидат в президенты Украины Юлия Тимошенко, то на Украине (да и на всех просторах бывшего СССР) эти авторские ухищрения окажутся грубым шитьем белыми нитками.
Впрочем, даже на голливудском просмотре, после того как отзвучали аплодисменты и на сцену вышел счастливый режиссер фильма Бретт Аллен, из зала кто-то сразу же спросил: «Какую цель ставили перед собой создатели фильма? Обвинить главу правительства и политика Юлию Тимошенко в коррупции?». На что тот, нимало не смутившись, ответил: «Такие оценки дает суд, и никто кроме него. А на суде (хотя это даже у нас, в США, не многим известно) в отношении Тимошенко использовалась формулировка: «соучастник, которому не предъявлены обвинения». Но наш фильм не о преступлении как таковом, а о репутации. Мы задали себе вопрос: почему в современном мире такое понятие, как репутация, потеряло свое былое значение? Почему люди с сомнительным прошлым могут делать и делают блестящую карьеру в «большой политике»? Тимошенко — яркий пример этого явления».
Видимо, западного зрителя такой ответ вполне удовлетворит. Тема для исследования и в самом деле интересная, давно вышедшая за рамки национальных квартир. Однако совпавшая по времени (вот так случайность!) и помещенная внутрь беспрецедентно жестких украинских президентских гонок, она приобретает больше политическое, нежели моральное или какое-либо иное значение. Ведь что мешало режиссеру Бретту Аллену и его заказчикам (а они, несомненно, существуют) заинтересоваться феноменом лидеров с потерянной репутацией у власти, когда та же Юлия Тимошенко «зажигала» народ на «оранжевом» Майдане пять лет назад, всеми силами стремясь на политический Олимп? Видимо, так называемая политкорректность, что в переводе с политического означает самоцензура. Ведь, как известно, победить тогда должен был фаворит США Виктор Ющенко. Поэтому про «соучастника» Юлию Тимошенко с ее ЕЭСУ, оффшорами и луи виттонами, которая на самом деле «вытянула» на себе не только всю майданно-революционную ситуацию, но и самого Виктора Ющенко в президенты, и вездесущее ЦРУ, и спецпрокурор со следователями Павла Лазаренко хранили молчание. А телевидение и газеты США взахлеб восхищались «современной Жанной д»Арк — Юлией Тимошенко».
Никого в США не озаботило облико морале Юлии Владимировны и тогда, когда она в разгар своего визита в Америку в ранге назначенного Виктором Ющенко премьер-министра разразилась истеричной статьей «Сдержать Россию» в одном из самых престижных журналов США Foreign Affairs. Тогда она возопила на весь мир, что России надо указать ее место (впрочем, по некоторым сведениям, тогда ее допросил прокурор США по делу Лазаренко, и статья стала, в некотором роде, откупом от американской Фемиды). Не стало помехой для Вашингтона «сомнительное прошлое» Тимошенко и тогда, когда она вела переговоры с министром энергетики США о поставках на атомные станции Украины американского ядерного топлива (вместо российского) и о строительстве заокеанскими фирмами трех хранилищ для ядерных отходов.
И только сейчас, когда США оказались перед фактом, что их креатура Виктор Ющенко проигрывает выборы президента Украины, у американских спецпрокуроров, следователей и цэрэушников вдруг открылись глаза: а ведь у его соперницы – «сомнительное прошлое», и если ее «убрать», то у Ющенко появится шанс выйти во второй тур. А там – «война план покажет», как говаривал Наполеон. Видимо, совсем не понимая, что происходит на Украине, американские пиарщики Ющенко по-прежнему уповают на предварительную закупку палаток для нового Майдана.
«Избиение» бывшей соратницы проамериканского сюзерена под маской заботы о репутации и морали мировых лидеров на протяжении фильма происходит по всем правилам предвыборного американского пиара. Рассказы о махинациях Лазаренко-Тимошенко то и дело перемежаются прочтением зрителям морали от убеленных сединами профессоров американских университетов. По их мнению, у Тимошенко абсолютно лживая сущность, которую она прикрывает своим мнимым этническим украинством, одеждой и даже прической. Поражает воображение и видеоряд – выступления разряженной, как всегда, в пух и прах Тимошенко перемежаются с тучными стадами баранов – то в цветном изображении, то в черно-белом. Намек более чем прозрачен: бараны – это украинцы, которые верят лукавым речам Тимошенко (в украинских СМИ ей приписывают фразу про то, что «народ – это биомасса».)
Примечательно, что авторы фильма, памятуя про то, что иностранные государства не имеют права вмешиваться в предвыборную кампанию Украины, и стремясь оградить себя от подобных обвинений, ни разу не упоминают ни от себя, ни в многочисленных интервью имя Виктора Ющенко. Символичен и финал шокирующего фильма: надпись на фоне кадра с заключенным в американскую тюрьму Павла Лазаренко «…это еще не конец» заканчивается на фоне портрета Юлии Тимошенко – «…это только начало!».
Правда, заокеанские пиарщики, угрожая Тимошенко, так и не посмели прямо сказать, кто же именно займется ее финоборудками. Впрочем, если для американского зрителя этой карающей рукой, несомненно, видится спецпрокурор и суд, то украинцы, видимо, должны сделать другой вывод: Виктор Ющенко. Правда, для этого его снова надо избрать президентом. Следует ли в этом случае проецировать общественное мнение на то же стадо баранов, которое показали в фильме, ассоциируя с Тимошенко, или на другое, — это так и осталось за кадром.

Фильм «Украденный попкорн» (Stealing Popcorn):

Щорічні вибори навіть не олімпіада. Кожного року вони обходяться бюджету в мільярди гривень. Вибори 2010 мало не дотягують 1 мільярду гривень. На гроші з кредитів організовуємо вибори, країна клоунів. Серед усіх кандидатів у президенти майже всі депутати, дери банщики, злодії. Дехто з кримінальним минулим, а дехто з кримінальною реальністю. Ці вибори були дивні по-своєму, адже навіть до початку виборчої кампанії кандидати розвішали своїми мордами всю Україну. На цих виборах, по ще радянським традиціям, маємо два кандидата, які вже до початку виборів вже ділять результати другого туру, при чому «основні кандидати» вже посилаються один на одного. А ще на початку виборчої кампанії було розпочато способи дискредитації цих виборів. Для цього була вибрана кандидатка Вона, від певних олігархів. Коли в українців залишалась лише одна надія проголосувати всім «проти всіх» це було визнано великою небезпекою, тому потрібно було всіма способами переконати не голосувати «проти всіх дибілів». Після цього було змінено Лідію Вону на Василя Противсіха, аби замінити позицію голосування «проти всіх» клоуном. Цей Вася не тільки сам дурнуватий, але і його команда дурнів довіри не викликає. У всіх опитуваннях позиція «не підтримую жодного» взагалі відсутня, і цим займаються на рівні держави.
Українці повинні знати, що всі спекуляції повинні закінчитись нічим, бо ми голосуємо «проти всіх» у останньому рядку.

У 90-х роках все СНД надавало гуманітарну допомогу бідному Китаю, який тоді потерпав від економічної кризи. Сьогодні ми б самі не проти отримати якоїсь допомоги з цієї країни. Замість того ми отримуємо дешевий імпорт китайських не якісних товарів.

Китайцям подобається наша країна, адже таких земель вони не бачили ніде. А ще за відносні копійки можна купити український паспорт. А що ви думали, китайці теж українці.

Хулі ман Тао любіць уклаїна, патамуса уклаїна халосая стлана, патаму ми плиезать в страна селица а патом уехать всех луских. Хулі ман Тао стать депутата патома, а уклаінца лаботать на депутата.

Вам цей монолог ще не нагадує слова українських політиків?

Україна допомагає всіляко китайцям, в Одесі вони вже мають свої торгові площі, працюють легально як українські підприємці. Помітьте, Китай не є демократичною країною, а є комуністичною країною. Комунізм зробив з них провідну країну світу. Так, в них не можна заходити на західні сайти, критикувати уряд, але рівень життя в них кращий. Вони провели грандіозну олімпіаду 2008 року, а Україна тішиться турніром Євро-2012.

В свій час надіваючи дешеві китайські шмотки ми сміялись, що скоро китайці візьмуться за виробництво автомобілів. Тепер китайці сміються з нас, адже ми мало того, що їздимо на їх автомобілях, то й краще Таврії свого не маємо. Технології, по яких китайці роблять автомобілі шокують весь світ, і ніхто х цим нічого не може зробити. Вони беруть передок Мерседеса і зад Вольксвагена, перемальовують і роблять свою машину. Далі передок ВАЗ-а, і зад Хонди, перемальовують і отримують свої автомобілі. Здалеку ці машини нічим майже не відрізняються від оригіналів. Якщо порівняти серію змальовану з КІА, то вони навіть не зчеплювали їх з іншими машинами, а просто робили свої інтерпретації. Однакове все, починаючи від згибів фар, до розположення турбіни. Таким же чином вони перемальовують військові технології. В той час, коли Росія оберігає свої комплекси Україна ніби на зло продає в Китай по одному бойовому комплексу. Хохли так фактично зірвали декілька контрактів на поставку зброї до Китаю, чим дійсно отримали критику Росії. Так був перемальований український літак бомбардувальник, штурмовик, крейсери.

Коли китайці досить заробили на своїх бляшанках вони задумали купити нормальні заводи по виробництву автомобілів, тому скоро вони придбають американський Хаммер, а також Вольво.

Скоро може вийти так, що українські китайці будуть їздити на китайських Хам мерах по просторах України, і дивуватись, чому українці такі дурні.

В Україні є два регіони, яких чомусь вважають не українськими. Це Донецьк та Дніпропетровськ. Сьогодні практично всі депутати у Верховній Раді з цих регіонів. Не кожен виділяється особливою кмітливістю, або розумом, але при тому дуже гарно кожен виїжджає на найновіших автомобілях. Тимошенко, Тігіпко, Янукович, Кучма, практично всі вихідні Донбасу.
Так склалось, що в політику від цих регіонів прийшли не завжди порядні і чесні люди, а подекуди і такі, що ненавидять Україну, хоча кожен день признаються їй в коханні, при тому кожен має своїх коханців. Переважно вихідці з цього регіону не говорять українською мовою, мовляв, дивіться які в Дніпропетровську всі москалі. Ці політики особисто приїздять в західні області і розказують «бред сивої кобили». Наприклад, на західній Україні від цих патріотів можна почути як в Донецьку зневажають українську мову, звичаї, людей. А ще вони розказують жахливі історії про те, як їх мало не покалічили за українську мову. Мовляв, у Донецьку патріотів б’ють. Для людини з обмеженими можливостями пересування це може здатись чистою правдою. Дивно, але таких патріотів, яких я знаю на західній Україні я би і сам не любив, не люблю, і кожному б у морду плював, що деколи намагаюсь зробити.
Так от, ці патріоти, під ширмою організації концертів ставлять трибуну біля обіду на якійсь площі, і давлять на голову своїм патріотичним словом, а особливо про Донецьк. Кажуть, що там нас не люблять, хочуть відділитись, зневажають, плюються, називають козлами і бидлом. Молодь та діти, які прогулюються мимо вловлюють деякі слова і починають сприймати це за правду.

В мене була нагода після подібного «мізковправляння» поїхати в Дніпропетровськ. Купив білети, поїхав на вокзал, сів, їду. З західної України туди їхати майже 12 годин. В обід треба виїхати, а на наступний день приїхати. Приїхав в Дніпропетровськ в обід. Виходжу з поїзду, зажмурив очі, думав будуть кидати яйцями, але ні, звичайний перон та вокзал. Йду далі. Такі ж бомжі як в нас, цигани, люди, наглючі таксисти. Принципово не міняю валюту на вокзалах і не сідаю в таксі, бо ж обдурять. Проходжу до ближчої зупинки, чекаю свого автобусу, дивлюся тарифи написані у гривнях, значить я ще в Україні. Під’їхав мій автобус, сідаю, протягаю гроші, мені у відповідь:
- Деньги при выходе!
Забираю гроші та розвертаюсь до водія, й кажу:
- А мені на вулицю таку-то довго їхати?
По реакції водія розумію, що я сказав якось не так, бо аби мене зрозуміти йому довелось нащуритись та трішки продумати відповідь. Відчуваю та думаю, що зараз або будуть кричати «бий хохлів» і бити всім автобусом, або як мінімум скажуть вертатись назад в свою «западную Украину». Чую відповідь трішки не привичною мовою:
- А ви хиба зи Львова?
Думаю, що точно бити будуть, але оскільки водій до мене звернувся українською відчуваю, що може бити і не будуть, але покопають то точно. Кажу, що зі Львова, і у відповідь чую:
- О, та у мене там титка, сидайте буд-ласка, до вашої зупинки хвилин 50 їхати!
Дякую водію та сідаю. Я знав, що наших патріотів треба їхнім патріотизмом кормити, аби їх нудило, але щоб настільки моє бачення Дніпропетровська змінилось в першій маршрутці я не очікував. А уявіть собі цих бідних дітей, яких кожного дня їх лідери лякають Донецьком.
Далі я приїхав до своїх друзів, мені показали їх навчальний заклад, ми ходили по музеям, церквам, чомусь це бомбування патріотизмом не пройшло даремно. Ми говорили українською, російською, англійською, і взагалі робили усе, що ми хотіли. А ще співали українські пісні в маршрутці, студенти. В кожному куточку я шукав відмінності, але тільки переконався, що Дніпропетровськ таке ж місто як і Львів, або Луцьк, і живуть тут теж українці.

Нажаль, в кожному регіоні є свої мудрагелі, нажаль сьогодні більша частина них сидить в парламенті, і не наша в тому вина, що деякі з них з Донецька, або Дніпропетровська. Не варто забувати тих недоумків, які сидять в парламенті від Західної України.

Что есть настоящий графоман, натуральный, так сказать, с литературными возможностями? Псих – не псих, лечат – не лечат, в общем – из тех, кого еще и почитать в прозе, али в стихах полистать уже можно, но лучше не читать, потому что не фонтан, а так себе – кран забыли закрыть. А как же его на мониторе различить, чтобы не обидеть болезного – ну, основные признаки я скажу, не скрою. Словоохотлив в общении, старается выглядеть скромным, уставшим от жизни, очень натурально подделывает радость за чужие успехи, в ответ на критику его собственных произведений – всегда кидается защищаться, и может выйти из себя настолько, что и без остальных признаков станет ясно, что графоман.

Есть еще один заметный подвид настоящего графомана – это, назовем его графоман-грамотей. Это несчастный раб пунктуации и всего остального правописания, что-то среднее между отставной учительницей в Интернете и энтомологом по учету чужих блох-ошибок. Этот вид чрезвычайно опасен, и как только он появляется у вас на горизонте, то гоните его вместе со словарем, потому как эта бесплатная учительница настолько вам отравит существование, что снова будет по ночам школа сниться с этой занудой Марь Ивановной.

Что есть фальшивый графоман, суррогатный, то есть, со знанием русского языка в пределах средней школы или совкового вуза? Ну, конечно, культурный человек, часто с обхождением, мыслями разными, скучен, заумен, знает несколько таких слов, что и в словаре еще не успели напечатать. Уж, такого, поверьте, читать нельзя – вырвет даже тем, что вы и не ели. А вот поговорить с таким на форуме одно удовольствие, за час такой умностью можно пропитаться, что даже не знаешь потом, что в голову насовсем брать, а что пусть на форуме дальше валяется, раз не донести. Вот основные признаки на мониторе суррогатного графомана. Малое число опубликованных произведений, доброжелательность в общении, если он вдруг и срывается на оскорбления, то тут же гаснет, и извинительно поддакивает собеседнику. С таким можно и в реале встретиться, без опасения, что он вам весь день будет рассказывать о своих литературных муках и вслух читать самого себя.

Что есть не графоман вообще, то есть пишет потихоньку, словно птичка беззаботная, а в общую стаю о литературе поговорить не подлетает? Это просто душа человек и не важно, какого он размера. Он просто: зашел, увидел и наследил тем же, что увидел, потому и ушел. Чаще навсегда. Основные признаки такого не графомана на мониторе: легко соглашается на встречу и общение в реальном мире, в случае не совпадения полов, всегда готов на спаривание или создание семьи, в случае совпадения полов – хороший товарищ и незаменимый собутыльник.

В первый ряд графоманов я бы поставил, тех из них, которые действительно грамотно и красиво пишут, но не знают о чем писать, потому и пишут об этом своем ни о чем. Эти ‘красивые графоманы’ обычно пробуют себя в самых разных жанрах, и их личные странички на сайте буквально ломятся от количества произведений. Этих авторов кидает от одной крайности в другую, но главная их отличительная черта – это нечеловеческие потуги на оригинальность и художественную образность в своих работах. Это часто действительно умные люди, у которых замкнуло в голове всего одну фазу, которая отвечает за литературу. Они милейшие люди, если, конечно, вы не критикуете их творчество, и общаться с ними одно удовольствие.

А во второй ряд я бы поместил графоманов со смыслом, которые обычно пишут изумительно корявым языком, но легко сочиняют очень замысловатые сюжеты. У этих ‘корявых графоманов’ произведений намного меньше, чем у первой группы. Они менее болезненно воспринимают критику и, в принципе, самые безобидные авторы. Если бы мне предложили сделать писателя из первых двух групп авторов, то я бы непременно выбрал из ‘корявых графоманов’, потому что стилистику еще можно отредактировать, а пустоту ‘красивых графоманов’ остается только заполнить матом рецензий.

В третий и самый многочисленный ряд я бы поставил авторов, которые представляют собой своеобразный гибрид из первых двух групп. Они не только скверно пишут, но и не знают о чем именно надо так плохо написать, поэтому из них получаются, в лучшем случае, имитаторы третьего сорта, а в худшем случае, что чаще, эти произведения вообще идут без сорта, одним мусором. Ну, это крайнее проявление литературной бездарности у некоторых выражается в дикой агрессии к чужому творчеству, а у большинства компенсируется возможностью общаться с себе подобными авторами, и как бы чувствовать себя причастными к русской литературе.
Существует ли в сетевой литературе четвертый ряд писателей, которые и пишут грамотно и умно и, к тому же, обладают необходимым писательским воображением. Я думаю, что им не легко будет занять достойное место именно в сетевой литературе, потому что они упустили момент становления литсайтов, и на 2-3 года опоздали с приходом в сеть. Это связано не с их запоздалой раскруткой, а с отсутствием грамотного читателя, которого как раз и не хватает в сети, где, в основном, сейчас промышляют в поисках клубнички, землянички и ежевички. Если сегодня поместить на графоманский сайт, например, ‘Мертвые души’ Гоголя и обозвать их ‘Сага о приписках’ автора Цоколя, то за год великий роман прочитают вместе с автором не больше 5-10 человек, причем, половина из прочитавших посетителей просто не узнает замаскированную другим названием классику. Я уверен, что без регулировщиков, то есть редакторов сайтов, привести в сетевую литературу и закрепить там настоящих авторов просто не возможно. А без этой помощи хорошему писателю просто нечего делать на литературном сайте. Уж одним из типичных примеров назову, как я случайно нашел писателя Виктора Пелевина на сайте Проза.ру, у которого за полтора года я был всего семнадцатым читателем.

…спорить на уровне – я не такой, каким вы меня обозвали, и при этом остаться не таким…
…в сексе и литературе важно не как, а кто…
…толпа определяет сознание…
…у графоманов три инкубационных периода. В первом они пишут для славы, во втором – якобы для себя, а в третьем – они превращаются в гусениц и уползают в редакции, где их и давят.
…бездарность, как способ существования бездарности…
…если писатель верит в свой успех, то его лучше не читать.
…женская литература – это сопли на слезах, мужская литература – это сопли на крови, а графоманская литература – это сопли на соплях.
…писатель послал всех на 33 буквы…
…если количество заноз покрывают всю площадь мягкого места, то сидеть больше не хочется…
…глупость, как повод для знакомства…
…матом понятно всем…
…ну, и гениев здесь собралось – молотку негде упасть…
…в толпе бездарностей даже послать не кого: всех неудобно, а одного – не пойдет…
…стараться соответствовать уровню собственного самолюбия…
…хвалил других, потому что писал сам…
…можно привлечь внимание сниманием штанов, но при этом надо обязательно краснеть…
…если фигура у авторши лучше ее литературы, то, мое мнение, их надо не читать, а ловить.
…в царстве графоманов у всех были одинаковые возможности, но они были такими маленькими, что отличались только псевдонимами.
…если графоманов не пугать, они нерестятся круглый год.
…стал добрей и этим приманил к себе столько дураков, что они активно начали учить его жить, и он снова озверел.
…все литераторы очень злопамятны, потому что со временем в них обида не утихает, как у обычных людей, а они ее образно подогревают, как плохо разведенные супруги.
…восхищаться бездарным произведением и наблюдать, как корчится от счастья его автор…
…питерские от московских не отличаются, вот и злятся…
…был свидетелем надругательства над русской литературой, но не разнимал, а участвовал…
…наши книги переживут два поколения клопов…

Если вы стали на тропу информационной войны, то никогда больше не пытайтесь оправдаться. Как бы вас не обзывали – верьте всему, в чем вас упрекают – со всем соглашайтесь.

Искусство забывать – высшее искусство в общении, чем легче вы забываете обиды, тем меньше времени потратите на месть.

Наблюдение за врагом, болезненное любопытство – это удар по самому себе.

Алексей Виноградов

5 декабря. Мрачный, в вечных сумерках Копенгаген — трудно подумать, что город ласковый.
Муниципальная полицейская тюрьма — серая, груз¬ная и мрачная, с огромной каменной лестницей, уходя¬щей куда-то очень далеко, в тюремное чрево, перераба¬тывающее людские пороки.
Стою и мерзну. Жду Ахмеда Закаева. Официальное со¬общение Министерства юстиции Дании о его освобожде¬нии местные информагентства отстучали полчаса назад (Закаев был арестован 30 октября, по требованию рос¬сийской Генеральной прокуратуры об экстрадиции за пре¬ступления, не подкрепленные доказательствами).
Закаева всё нет. Не по себе: может, опять что-то слу¬чилось?.. Освободили — и снова арестовали?
Незаметно подходит какая-то почти бабушка. В руках сумка, с которой ходят за кефиром. Старенькая куртка. Объясняет, что я должна куда-то с ней пойти. Но поче¬му — именно я? Вокруг — много журналистов. И поче¬му — именно с ней? Датский язык вперемешку с ан¬глийским мало результативен для понимания. Но… Иду… Почему? Объяснить не могу…
Минут десять плутаем по извилистому центру Копен¬гагена. Я давно потеряла топографические ориентиры. Следы заметаем? Но кто на хвосте?.. Елки в новогодних огнях к нашей нездешней тревоге равнодушны, повсюду оленьи скульптурки. Моя спутница восторгается предрож¬дественским убранством, я же к нему плохо восприимчи¬ва. Наконец она делает знак остановиться — пришли. Куда-то надо подняться. Вхожу — какие-то люди. Улыбаются, показывают: «Вперед». Следую — с дивана встает Закаев. Мы оба обескуражены. Оказывается, адвокат увез его прямо из тюрьмы к себе домой — в эту квартиру с поту¬шенным светом, и вот уже час Ахмед сидит тут и не слишком понимает, о чем говорят люди вокруг… Я вижу его, и первым делом в голове щелчок: «Я же обещала!»
- Ахмед, прежде всего, пока не забыла, выполняю то, о чем меня попросили летом. Помнишь, я брала у тебя интервью в Лондоне? И, когда оно вышло в газете, по¬ехала в командировку в Чечню, и там ко мне подошла твоя бывшая сотрудница по Министерству культуры или телевидению — точно не помню, и попросила передать тебе привет от нее, где бы и когда бы я тебя ни встретила. Передать обязательно лично. Вот, собственно, передаю, раз встретились.
- Это кто? Тоиса, наверное?
- Да, она.
Мы начинаем смеяться. Привет от Тоисы в Копенгагене после тюрьмы! Мы смеемся над собой: дожили! Мы знаем, о чем говорим, употребляя восклицательные зна¬ки. А датчане стоят вокруг нас, смеющихся на диване, силятся что-то понять о нашей жизни, но им это не дает¬ся: в чужой незнакомой квартире людей, говорящих на другом, неизвестном языке, московская журналистка, приведенная туда тайно и пешком, — оказалось, это просьба адвоката, который опасался, что Закаева могут выкрасть российские спецслужбы, вот и забрал из тюрь¬мы к себе, — так вот, я, журналистка из московской газеты, спешу передать одному чеченцу давно обещан¬ный привет от другой чеченки, с которой им встретиться на этой земле сейчас невозможно…
В какую омерзительную войну мы все вляпались, как она всех нас перетасовала, и все может закончиться в один миг, и никто из тех, кто причастен к этой войне, не может быть уверен, где, когда и кого он сможет ещё встретить, и нельзя терять ни минуты своей жизни, и если есть привет — передавай, завтра может быть слишком поздно.